Коли б не теми, запозичені зі Старого й Нового Заповітів, та християнські символи, можна було б подумати, що ці барельєфи походять із пізньоримської епохи. Перехід через Червоне Море (тепер у кафедральному соборі) сміливо міг би увінчати тріумфальну арку на славу римських легіонів. Антична традиція жила тут до кінця V століття. Пізніше з’явився геометричний декор, стилізоване листя. Мистецтво знову починає з абетки форм.
Від могутнього поля поховань, яким був Аліскампс, залишилася тільки незначна частина. Дванадцять цвинтарних каплиць лежать у руїнах. Рештки кам’яних гробниць неначе пливуть довгою алеєю, засадженою старими тополями, аж до церкви Сен-Оноре, збудованої у провансальському стилі, з куполом і величезною восьмикутною вежею з ажурними вікнами, де колись палав вогонь. На його блиск, як до морського ліхтаря, зліталися померлі.
Поет цілковито розминувся з настроєм описуваного місця, де насправді неможливо відшукати жодної солодкості. Ця збірка старого каміння й дерев є суворою та патетичною, наче втілений у мармурі том історії.
Дивна річ, чому Прованс, країна з власним географічним та цивілізаційним обличчям, не створив сильної політичної організації, яка б дозволила йому зберегтись у формі окремого політичного утворення? Щоправда, історія панування провансальських князів нараховує цілих п’ять століть (від X до XV), проте його постійно підважувало втручання чужинців: французьких королів, німецьких імператорів, князів Барселони, Бургундії та Тулузи. Ця «вічна передмова» не лише Італії, а й Іспанії, ділила долю всіх країн, які лежать при битій дорозі. Прованс був надто слабким, щоби протистояти могутнім сусідам. До того ж, гарячий темперамент і анархічний характер провансальців ускладнювали об’єднання.
Арль мав усі, як то кажуть, підстави, — і матеріальні, й духовні, щоб стати столицею Провансу. Тутешня міська комуна була доволі сильною, а голос арльських архієпископів лунав далеко поза мурами міста. Тут відбувалися численні собори, а у середньовіччі Арль називали «галльським Римом». Хрестові походи незмірно пожвавили торгівлю й інтелектуальне життя. Здавалося, епоха блиску Авґустів і Костянтина повернеться знову, коли у 1178 році Фрідріх Рудобородий коронувався в Арлі, у кафедральному соборі Св. Трохима.
Коли я скажу, що цей собор, який вважають скарбом європейської культури, є доказом славного минулого Арля, то в уяві читача може постати образ велетенської будівлі, яка спливає оздобами. Насправді ж, церква у сірій сутані суворого каменю, втиснута поміж будинків, настільки скромна, що її можна було б проминути, не зауваживши, коли б не скульптурний портал. Це не готичний кафедральний собор, що наче блискавка розтинає горизонт, домінує над усім довкола, ні, — це будівля, вся велич якої полягає у пропорціях, вона міцно прип’ята до землі, присадкувата, але не важка. Романський стиль, зокрема у Провансі, є щонайріднішою дитиною античності. Він довіряє геометрії, простим числовим законам, мудрості квадрата і статики. Ніякого жонглювання камінням, а тільки його статечне й логічне використання. Естетичне задоволення, яке отримуєш, оглядаючи ці будівлі, полягає у тому, що елементи виразно видимі, оголені для очей спостерігача, тож він легко зуміє відтворити в уяві процес поставання твору, зуміє розібрати і скласти в уяві камінь за каменем, блок за блоком те, що має таку переконливу й невідпорну єдність.
Портал багато прикрашений скульптурами, втім, усі ці шати тримає міцна рука архітектора, підпорядковуючи цілому. Барельєфи виринають, наче хвилі великої ріки, проте не втрачаючи зв’язку із головною течією.
Над головним входом в овалі ореолу величний Христос. Над ним півколо товстої, міцно заплетеної коси з ангелів. Фриз апостолів. Праворуч процесія спасенних, ліворуч — густа, присадкувата юрба осуджених. Поміж колонами, спертими на хребти левів, ієратичні святі, наче підняті сторч намогильні плити. Вся композиція інспірована греко-римською та ранньохристиянською скульптурою.
Поміж сценами зі Старого та Нового Заповітів ми не без здивування знаходимо Геркулеса. Що робить цей грецький герой на романському порталі? Вбиває немейського лева. І це аж ніяк не приблудна сторінка міфології.
Середньовіччя не знало жорсткого поділу на епохи. Історія роду людського творила зв’язну, мов гобелен, тканину. В уявленнях і легендах герої давно минулих століть поверталися на землю, аби впрягтись у нові труди на службі новій вірі. Невтомний Геракл змагається з гріхом у постаті немейського лева.
14
«В Арлі, де є Аліскампс /
Коли тінь червона, наче троянда /
І в світлий час /
Я зауважую солодкість речей».