У кафедральному музеї Орвієто збереглися два пергаменти (пожовклі, ушкоджені, неначе їх поволі підсмажували на вогні), які розбурхують пристрасті істориків мистецтва, дослідників нелегкої проблеми des Fassadenbaus[17]. Обидва рисунки представляють той сам фасад кафедрального собору Орвієто і є капітальним прикладом еволюції смаків. Хронологічно перший, із приміткою manu magistri Laurenti (рукою майстра Лоренцо), тобто Майтані (але низка авторів мають щодо цього сумніви), все ще віддзеркалює північні смаки. Центральна частина фасаду кафедрального собору міцно акцентована над головним порталом, переважають вертикальні лінії та гострокутні трикутники. Другий рисунок вносить принципові зміни, обидва бічні елементи причілку піднесені вгору, з’явилися горизонтальні лінії, композиція втратила стрункість, зате впевнено осіла; але насамперед поверхня фасаду значно побільшала, аби колір і орнамент з усією пишнотою та величністю змогли уречевити цю архітектуру.
Італійці XIV століття, мабуть, сприймали французькі кафедральні собори як чудові, проте чужинські творіння. Суворі силуети, напруга вертикальних ліній, безсоромне оголення каркасу й сувора екзальтація каменю мали б розсаджувати латинську любов до кола, квадрата й прямокутного трикутника, тобто до чуттєвої та дещо неповороткої рівноваги. Либонь, справа тут не лише у смакові, а й у навичках. Більш шовіністично налаштовані французькі історики мистецтва дивляться на італійську готику, як на невдалу рецепцію власного відкриття, і, на думку Луї Рео, міланський кафедральний собор, витвір багатьох століть і багатьох митців, є найхарактернішим свідченням безсилля італійських архітекторів.
Адже для них готичні будівлі Півночі були твором іншої природи, і вони дивилися на них певно з тінню страху, як на мурашники термітів. Фасад був для італійців кольоровою процесією, дещо надмірною, наче опера з хорами скульптур, мозаїк, пілястрів і вежок, а Орвієто є, напевно, одним із найдивовижніших зразків малярської концепції архітектури. Саме це породжує важко описувану суміш захоплення, збентеження й цілковитої загубленості у лісі кольорових камінців і збурунених площин брунату, золота й блакиті.
Найстарішою частиною фасаду є чотири цикли барельєфів долота численних митців, переважно пізанських і сієнських, чотири великих карти загальною площею у сто дванадцять квадратних метрів, які читаються зліва направо і розповідають про сотворіння світу, генеалогію Давидову, діяння пророків і Христа та Страшний Суд.
Розповідь патетична, а водночас сповнена простоти. Виявляється, що в камені можна виразити сотворіння світла (вказуючий перст Творця, променисті лінії та задерті голови ангелів). Найгарніше представлено народження Єви. Присадкуватий довговолосий Бог Отець виймає приспаному Адамові ребро, а в наступній сцені ми бачимо Праматір — вона схилила голову, сповнена чистоти й солодкості. Далі пророки розгортають сувої, демони тягнуть вервечку засуджених, і скрегіт зубовний перемішаний зі співом ангелів, які сидять на гіллі генеалогічних дерев.
Величезна мереживна розета, вигаптувана у мармурі, радше створює враження різьби по слоновій кості, ніж елементу монументальної архітектури. Площини фасаду схоплені не лише кольором, до цього долучається ще й гідна мініатюриста докладність деталей, і якщо можна з чимось порівняти кафедральний собор у Орвієто, то лише з першою літерою ілюстрованого рукопису, до високого А, густого від захвату.
Гемонський звичай замикати церкви у полудень краде з ретельно обдуманого плану цінні години, тож залишається тільки дрімота в тіні, розпуста макаронів, або безцільне швендяння містом. Я обираю останнє.
Вулички, мов гірські струмки, їхня стрімка течія відкриває несподівані перспективи. З площі Il Duomo можна приплисти за відріг до Квартьєре Веккйо. Вражаюча тиша полудня. Штори опущені, місто спить, будинки теж, під тиньком підноситься й опадає повільне дихання каменів. Біля брами два чорні крісла, наче труни, сперті до стіни у столярні. Вулиці порожні, лише на невисоких мурах сплять коти. Коли торкаєш їх рукою, вони розплющують очі, в яких, мов на зупинених годинниках, полудень нерухомо зафіксований вузькими стрілками зіниць.