Поміж Порта Маджоре й Порта Романа — рештки оборонних мурів. Звідтіля Умбрію видно наче з висоти пташиного польоту: іскристий на сонячному промінні пісок Пальї, а на другому боці ріки голубе узгір’я, яке м’яко підноситься до неба на межі затертого горизонту.
Італійські міста відрізняються між собою кольором. Асізі рожеве, якщо це банальне слово здатне відтворити тон ледь червоного піщаника; Рим западає у пам’ять теракотою на зеленому тлі. Орвієто, натомість, брунатно-золоте. Це можна собі усвідомити, стоячи перед романсько-готичним Палаццо дель Пополо — могутнім шестикутником із широким балконом на підкосах, плаский дах якого наїжачений мерлонами, а чудові вікна прикрашені колонами й завитками. Палац той має колір міді, але без блиску, вогонь палає всередині — згадка про лаву.
Можна довго кружляти містом, але ніколи не втрачаєш почуття, що кафедральний собор за спиною, і його гнітюча присутність витісняє всі інші враження. Важко собі уявити, чим було Орвієто, яке нині виглядає наче додаток до кафедрального собору, напередодні осені 1290 року, коли папа Микола IV у супроводі чотирьох кардиналів і численних прелатів «posuit primum lapidem» (поклав перший камінь), як сказано у документі, й «incepta sunt fundamenta sacrae Mariae Novae de Urbeveteri, quae fuerunt profunda terribiliter» (розпочато побудову фундаментів храму святої Марії Нової, які були жахливо глибокі). Через двадцять років після початку будівництва до Сієни викликали видатного скульптора й архітектора на ймення Лоренцо Майтані, який виправив помилки конструкції, зміцнив мури і вчинив вирішальний вплив на форму та колір фасаду. Великий будівничий залишався в Орвієто до смерті? виїжджаючи, втім, то до Сієни, то до Перуджі, де ремонтував акведуки.
Запитання про авторство Il Duomo в Орвієто так само безнадійне, як запитання, хто є будівничим міста (кажу міста, а не фабричного присілка), яке виростало впродовж століть. Після доволі міфічного Фра Бевіньяте рука Лоренцо Майтані стала визначальною для концепції кафедрального собору, але після нього ще трудилися Андреа Пізано, Орканья, Санмікелі, а ці великі прізвища — наче золоті самородки у піску, адже впродовж кількох століть над храмом працювали понад тридцять архітекторів, сто п’ятдесят скульпторів, сімдесят малярів, близько ста фахівців мозаїки.
Музи не мовчали, хоча часи були аж ніяк не миру. Місто стало одним із гнізд єресі, а водночас, за іронією історії, завдяки сильним мурам, — улюбленим притулком пап. Гвельфівська родина Мональдескі зчепилася з родиною Мональдескі, які були прихильниками імператорів. Останніх вигнали з міста, де скульптори працювали над ілюстрацією буття. Обидві родини за вірогідним свідченням автора Божественної Комедії потерпають у чистилищі поруч із родинами Ромео та Джульєтти. Боротьба за вплив у місті була тривалою, Орвієто зазнало окупації Вісконті, словом, поділило долю інших міст Італії, «dolore ostello», «госпóди страждання», як казав Данте.
Єдиний ресторан, звідки видно кафедральний собор, належно дорогий, як і все, що сусідить із пам’ятками, оскільки за тінь шедеврів на макаронах треба платити подвійну ціну. Патрон худий, говіркий і має довгу індичу шию.
У меню я знаходжу вино, яке називається так само, як місто, і патрон нахваляє його ще палкіше, ніж кафедральний собор. Споживання орвієто можна потрактувати як пізнавальний акт. Його приносить у невеликому fiasco із холодним туманцем на склі дівчина, яка усміхається по-етруськи, тобто очима і кутиками вуст, у той час, коли решта обличчя залишається не зачепленою веселістю.
Вино описувати ще важче, ніж кафедральний собор. Воно має солом’яний колір і міцний, важко окреслений запах. Перший ковток не робить надмірного враження, дія вина починається за мить: всередину впливає студений холод, який заморожує сумніви й серце, зате голова розпалюється. Зовсім навпаки, ніж рекомендував певний класик. Стан чудовий, і тепер я розумію, чому Лоренцо Майтані залишився в Орвієто, прийняв громадянство, і то аж ніяк не почесне, а найсправжнісіньке, бо навіть мусив гасати з пікою лісистими пагорбами Умбрії в обороні набутої батьківщини.
Вхід до кафедрального собору є ще однією несподіванкою — так сильно фасад відрізняється він інтер’єру; наче брама життя, повна птахів і кольорів, провадить до суворої й холодної вічності. Il Duomo має форму тринавної базиліки з акцентом на головній наві, яка закінчується солідною апсидою. Частина могутніх колон, сполучених підвісними арками, підпирає архітектуру, в якій скупий готичний орнамент накладений на романську схему. Не видно жодного інтересу до комбінування арок, що дуже характерно для французької школи. Склепіння майже пласке, тож верхні стіни фасаду є нічим іншим, як маскою. Праворуч від вівтаря розташована друга каплиця — делла Мадонна ді Сан Бріціо, а в ній — фрески, намальовані Фра Анжеліко та Лукою Сіньйорелі.