Як узгодити це рафіноване мистецтво з жорстокою практикою доісторичних мисливців? Як змиритися зі стрілами, що прошивають тіло тварини — вбивством, породженим уявою митця?
Мисливські племена, які до революції населяли Сибір, мешкали в умовах, схожих на обставини життя людини епохи північних оленів. Лот-Фальк у книжці Les rites de chasse chez les peuples sibériens[4] пише: «Мисливець ставився до звіра як до істоти, принаймні рівної собі. Він бачив, що вона, як і він, полює, щоб харчуватися, і вважав, що у неї існує подібна модель суспільної організації. Вищість людини виявляється лише у технічній царині, завдяки застосуванню знарядь; у магічній царині людина приписує тварині силу, не меншу за власну. З іншого боку, тварина перевищує людину в одній, чи навіть кількох сферах: завдяки фізичній силі, спритності, досконалим слухові та нюхові, а отже, всім тим якостям, які понад усе цінують мисливці. У духовній царині людина визнає за тваринами ще більше вартостей…
Звірі мають більш безпосередній зв’язок із божественним, вони ближчі до сил природи, втілених у них».
Усе це сучасна людина сяк-так здатна втямити. Прірви палеопсихології починаються там, де йдеться про зв’язок між убивцею та жертвою: «Смерть тварини принаймні частково залежить від неї самої: щоби бути вбитою, вона мусить висловити свою згоду, мусить укласти угоду зі своїм убивцею. Тому мисливець чатує на звіра, і йому дуже залежить на укладенні з ним якомога кращих стосунків. Якщо північний олень не любить мисливця, він не дасть йому себе вбити». Отож, наш первородний гріх і наша сила полягають у лицемірстві. Тільки ласа смертоносна любов здатна пояснити чарівність бестіарію Ляско.
Праворуч від великої зали вузький котячий коридор провадить до частини, котру називають навою та апсидою. На лівій стіні увагу приваблює велика чорна корова — не лише досконалістю рисунку, а й завдяки двом таємничим і виразно помітним знакам у неї під копитами. Це не єдині знаки, пояснити які ми не годні.
Значення стріл, які прошивають тварин, нам зрозуміле, оскільки подібна магічна практика — вбивання образу — була відома середньовічним відьмам, її широко практикували при ренесансних дворах, вона трапляється навіть у наші раціональні часи. Втім, що то за чотирикутники з шахівницею кольорів під копитами у чорної корови? Абат Брей, папа істориків прадавнини, блискучий знавець не тільки печери Ляско, вбачає у них знаки мисливських кланів, найдавніші джерела гербів. Також була висунута гіпотеза, наче це моделі пасток на тварин; ще інші вбачають у них прототипи куренів. Для Раймона Вофре це лише помальовані шкіряні накидки, які й сьогодні трапляються у Родезії. Кожна з цих здогадок правдоподібна, але жодної певної. Ми також не здатні інтерпретувати інші прості знаки: крапки, риски, квадрати та кола, абриси геометричних фігур, наявні в інших печерах, скажімо, Кастільйо в Іспанії. Деякі вчені висловлюють несміливі припущення, що це перші спроби письма. Проте до нас промовляють тільки конкретні образи. Серед храпливого дихання галопуючих тварин із Ляско геометричні знаки мовчать і мовчатимуть, можливо, довіку. Наші знання про пращурів моделює ґвалтовний крик і могильна тиша.
На лівому боці нави — чудовий фриз оленів. Митець зобразив тільки шиї, голови й роги, отож здається, що вони пливуть рікою назустріч захованим у хащах мисливцям.
Композицією незрівнянної експресивності, поряд із якою всі ґвалтовності сучасних майстрів видаються дитинними, є два смолянисті бізони, повернуті задами один до одного. Шкура лівого неначе обдерта на хребті до живого м’яса. Голови піднесені, шерсть наїжачена, передні копита підскакують у гоні. Цей стінопис вибухає темною і сліпою могуттю. Навіть тавромахії Ґойї є лише слабким відлунням цієї пристрасті.
Апсида провадить до глибокого провалля, так званої шахти, назустріч таємниці таємниць.
Це сцена, а радше драма, і, як належить античній драмі, вона розігрується поміж невеликою кількістю персонажів: прохромлений ратищем бізон, лежача людина, птах і невиразні обриси носорога, який віддаляється. Бізон стоїть у профіль, але голова його повернута до глядачів. Із черева у нього вивалюються нутрощі. Людина потрактована схематично, як на дитячих малюнках, у неї пташина голова, закінчена рівним дзьобом, чотирипалі руки розкинуті, а ноги штивно випростані. Птах наче вирізаний із картону й уміщений на палиці прямої лінії. Весь образ намальований товстою, чорною рисою, не виповнений кольором, тільки золота вохра тла відрізняється своєю суворою, немов безрадісною фактурою від стінописів великої зали чи апсиди. Попри це він привертає увагу істориків прадавнини не лише з огляду на артистизм, а й через іконографічну промовистість.
4