Врешті, перебудова абатства Сен-Дені зумовлена не лише амбіцією чи мистецькими смаками Сюже, а й гострою потребою. Зі жвавістю письменника дев’ятнадцятого століття він так описує святковий день у базиліці:
«Часто можна було побачити обурливу річ: щільно збита людська маса відкочувалась і напирала на тих, хто намагався ввійти, щоб вшанувати й поцілувати святі реліквії, Цвях і Вінець Господа Нашого, тож ніхто з тисяч людей не міг ворухнути ногою, так усі були сперті. Їм не залишалося нічого іншого, як стовбичити на місці, наче мармуровим скульптурам, а єдиний порятунок — голосно кричати. Страх у жінок був великий і нестерпний; стиснуті, наче пресом, масою сильних чоловіків, вони мали обличчя, які здавалися безкровними знаками смерті; жінки розпачливо кричали, наче у муках породільних; одних безжально затоптували, інших виносили понад головами чоловіки, які зі співчуття їм допомагали; багато з них, ледь дихаючи, потрапляли у монастирський сад, де важко хекали, байдужі до всього. Інколи браття, які показували свідчення Мук Господніх віруючим, розсерджені їхньою злобою і сварками, не маючи іншого виходу, тікали з реліквіями через вікно».
Урочисте освячення нових хорів у Сен-Дені відбулось у другу неділю червня 1144 року. Великий для Сюже день став межовою в історії архітектури датою. В урочистостях брали участь король Людовік VII, королева, двір, архієпископи й єпископи. Останні, мабуть, втратили сон, повернувшись до своїх тьмяних церков у Шартрі, Суасоні, Реймсі, Бове та Санлі.
Уже в 1153 році єпископ Санлі Тібо отримує від короля рекомендаційного листа для квесторів, які мали роз’їхатися Францією у пошуках коштів для початку будови. Праця посувалася поволі, й урочисте освячення відбулося в 1191 році. Споруда, проте, не була закінчена.
У середині XIII століття докинуто поперечну наву, а на південну вежу насаджено чудовий шпиль. Це найгарніша частина кафедрального собору. Політ 80-метрової вежі перехоплює в грудях дух. Фасад стрункий, суворий і нагий. Шпиль Санлі хитається у хмарах наче дерево. Безіменні будівничі доторкнулися тут до таємниці органічної архітектури.
Пожежа розчистила шлях невдахам-реставраторам. Південний фасад різко контрастує з ликом кафедрального собору, він увесь обплутаний гущавиною ліній полум’яної готики. Ніщо не здатне конкурувати з простою архітектурою великого XIII століття, і вишукані гримаси готики XIV століття пророкують смертельну вичерпаність.
Досередини ведуть три портали; два бічні тимпани відзначаються рідкісним архітектурним мотивом (колони й арки, тобто абстракція, а не анекдот), проте тимпан над головним входом відкрив нову епоху в історії іконографії. На місці романського Страшного Суду — могутній Христос у апофеозі, юрма апостолів і святих, спасенні, котрі тяжко відлітають на небо, і осуджені, яких зіштовхують до пекельного провалля; власне у Санлі вперше з’являється тема Марії, продовжена пізніше у Шартрі, паризькому Нотр-Дамі, Реймсі та інших кафедральних соборах.
Іконографи цураються ризикованих гіпотез, але схоже, що несподівана з’ява теми Марії у монументальній готичній скульптурі стала відгомоном на любовну поезію трубадурів, культ жінки і теорію придворного кохання, які Церква вважала за потрібне сублімувати.
Смерть, воскресіння і тріумф Марії показані просто й жваво. Найгарнішим є Воскресіння. Шість ангелів підносять з одра Марію, огорнуту в кокон грубої матерії. Ангели пикаті, молоді й відіграють цю сцену з захопленням і таким розмахом, наче на плечах у них не крила, а ранці.
Поклик готики такий нездоланний, як поклик гір, і годі довго залишатися пасивним спостерігачем. Це вам не романські кафедральні собори, де з бочкоподібних склепінь скапують краплі зосередженості. Готичний кафедральний собор апелює не лише до очей, а й до м’язів. Запаморочення голови перемішується з естетичними почуттями.
Я починаю сходження на вежу. Спершу сходи з виразними ще сходинками, схожими на кам’янистий шлях. Невдовзі опиняюся на широкій платформі трифорію. Вона виглядає так, наче нею зійшла кам’яна лавина. Маскарони, кам’яні водостоки, відірвані голови святих безладно розкидані. Погляд униз і вгору. Я перебуваю посередині між кам’яним склепінням і підлогою нави.
Дальше підкорення вежі дається важче. Сходинки вичовгані, часто треба шукати зачіпок. Врешті я опиняюся на новій платформі, на не надто широкій галерейці, розташованій перпендикулярно над головним порталом. Обабіч дві вершини — вежі зі стрункими піками шпилів. Позаду, мов велетенський смерековий курінь, покрівля головної нави.