Вісім століть перемінили цю споруду у творіння, близьке до природи. Кучми моху, трава між камінням і яскраво-жовті квіти наче бризкають із розламів. Кафедральний собор схожий на гору, і жоден інший стиль пізніших епох, — ні Ренесанс, ні, звісно ж, класицизм, не витримали б такого симбіозу архітектури з вегетацією. Готика природна.
Тут також водяться тварини. З-за скельного виступу на мене дивиться велетенська ящірка з витрішкуватими очима. Песиголові потвори вигріваються вгорі на неприступних скельних полицях. Увесь цей звіринець тепер спить. Утім, мабуть, одного дня (може, то буде день Суду) вони почнуть спускатися кам’яними сходами вниз у місто.
Галерейка оздоблена чотирма скульптурами. Адам і Єва та два святих, чарівні принадливістю народних скульптур. Зокрема, гарненька Єва. Грубозерниста, волоока, присадкувата. Важке пасмо густого волосся спадає їй на широкі, теплі плечі.
Треба вирушати. Закінчився легкий підхід, починається верхня частина. Треба подолати вертикальний комин. Інколи робиться зовсім темно, я рухаюсь наосліп, вчепившись обіруч за стіну. На багатьох відрізках кам’яні сходинки розкришені. Щоразу частіше я зупиняюся, аби перевести подих. Часом скельний мур розривають невеликі віконця, через які просвічує яскраве, на мить засліплююче світло. Крізь розриви у темряві видно хмари й небо. Я — у вершку кам’яної горлянки, відкритої у безконечність.
Аж ось сходинки закінчуються. Переді мною стіна, на якій я мушу шукати зачіпок для пальців. Коли б вона була більш похилою, то виглядала б як типовий скельний карниз. Треба спинатися вертикально, балансуючи всім тілом. Нарешті оглядовий майданчик — мета сходження. Кров бухає у скронях. Я прикипів до невеликої скельної ніші. Піді мною кількадесятметрове урвище. Віддалік лагідно виблискують поля. Вони напливають в очі як заспокоєння.
«З кельнею в руках виспівує муляр Абрагам Кнупфер, виспівує підвішений у повітрі на такому високому риштованні, що читаючи готичні вірші на великому дзвоні, має під ногами і церкву з тридцятьма показними арками, й місто з тридцятьма церквами.
Він бачить, як кам’яні ґарґайлі блюють потоками ґонт у покручене бездоння галерей, вікон, балконів, дзвіниць, вежок, дахів і дерев’яних візерунків, до яких притулилося сірою плямою обскубане, безсиле крило яструба».
Спуск униз триває довго, наче спуск у пекло. Врешті зі складеними крилами й пам’яттю про політ я опиняюся на вузькій вуличці.
Навпроти кафедрального собору рештки королівського палацу, спертого на могутні галло-римські мури. Королі двох перших династій охоче відвідували палац, аж поки їхні смаки не змінилися, і володарі переселилися до Комп’єна та Фонтенбло. Камені лежать один на одному мов геологічні шари: римський фундамент колони, сліди будівлі Меровінґів, романська й готична арки.
Поруч Музей де ля Венері (мисливства), який путівник вихваляє як єдиний в Європі і обов’язково рекомендує відвідати. Насправді це жалюгідний склад мисливських ріжків, рогів, опудал тварин, копит, прикріплених до дерев’яних дощечок разом із здертими закосиченими шкурами, а також портретів принців, віконтів і псів. Усе це укладене навіть доволі методично і з турботою про охоплення всього мисливського знання, як скажімо, цикл начерків, де намальовані різні випадки падіння з коня: на голову, на спину тощо, а також етапи полювання на оленів. З них я довідався, що прегарне слово hallali просто означає дорізання тварини. У розташованому неподалік чаруючому палацику, до якого треба піднятися крутими вуличками, міститься музей археології та скульптури.
Сусідній ліс Алат був за римських часів чимось на кшталт священного курорту. Кам’яні люди на колишніх вотивах підносять кам’яні сорочки й показують сороміцькі частини тіла. Не знаю, чи ці барельєфи досліджували історики науки, зокрема медицини, але вони становлять справді фундаментальний науковий матеріал. У Діжонському лапідарії містяться кам’яні легені, пожертвувані богам якимось античним сухотником. На перший погляд, скульптури голів схожі на портрети лікарів. Одначе треба нахилитися до них і уважно роздивитися. Так. Це обличчя ідіотів, меланхоліків, дебілів, і скульптор, не стільки митець, як ремісник, діагностував хворобу з точністю психіатра.
На другому поверсі музею, де розміщена монументальна готична скульптура, погляд приковує голова Божевільного. Мабуть, вона походить із кафедрального собору і на драбині видів займала місце, близьке до плазунів. Це не шаленець, а лагідний йолоп, посміховисько містечка, який блукає у червоній шапчині та піє. Очі його порожні, мов шкарлупа курячого яйця, уста відкриті у своєрідній вибачливій посмішці. Поряд — один із шедеврів ранньої готичної скульптури, т. зв. голова Пророка, — студія шляхетної мудрості й людської гідності. Ті готичні скульптори були свідомі міри людського в людині.