Маркіз чимало мандрував; у юності відвідав Німеччину, Італію, а також, що найважливіше для його ідей, — Англію, яка власне переживала епідемію парків. Вільям Кент проектує палацовий парк, який стає часто наслідуваним зразком. Відомий денді Кобгем втопив усе своє багатство у паркових починаннях. На естетику Жирардена найбільше вплинуло творіння Вільяма Шенстоуна — оздоблений каскадами, руїнами та скелями парк.
Ті починання супроводжував літературний ренесанс Гесіода, Теокрита й Вергілія, яким вторували поети сучасності: Томсон, Ґеснер, Юнґ і Ґрей. Патроном буколічної літератури у Франції став перестарілий Фенелон. «Поміж тополь і верб, делікатна й свіжа зелень яких криє в собі безліч гнізд співаючих вдень і вночі птахів», тече ріка Ксанте. «Усі рівнини вкриті золотистим збіжжям, узгір’я вгинаються під тягарем винниць і фруктових дерев, які ростуть амфітеатрами. Тут уся природа усміхнута й приваблива, а небо солодке й гоже; земля ладна бризнути зі своїх грудей новими багатствами взамін за працю рільника».
Сентиментальний краєвид є декорацією сентиментальної економіки і, мабуть, не буде перебільшенням сказати, що саме в Аркадії били джерела утопічного соціалізму. Тут Вергілій походжав під руку з Прудоном. Селянка Проксіное «пекла чудові тістечка. Вона доглядала бджіл, мед яких був солодшим від того, який у Золотому Віці людства стікав дубовими стовбурами. Корови самі приходили дарувати потоки молока… дочка наслідувала матір, і з найбільшою насолодою співала за роботою, ведучи своїх баранів на пасовище. У такт її пісням ніжні ягнята танцювали на мураві».
Поряд із ділянками, присвяченими філософській задумі та сентиментам маркіза і його гостей, частина парку була присвячена «любим селянам». Там було місце, де стріляли з лука (здавна цей вид спорту обожнювали у Валуа), і рондо під дубом, де танцювали під звуки сільської капели традиційні танці кілло, соте і перет.
Des habitants de l'heureuse Arcadie,
Si vous avez les nobles moeurs,
Restez ici, goûtez-y les douceurs
Et les plaisirs d’une innocente vie…[97]
Такі слова наказав викарбувати на камені маркіз, який також писав вірші, і той факт, що ними густо нашпигований парк у Ерманонвілі, свідчить, що Жирарден мав певні ілюзії щодо свого таланту.
Концерти для вищих сфер відбувались у парку, часто на Тополиному Острові, і саме завдяки музичним зацікавленням Жирарден зустрівся з автором Сільського віщуна. Жан-Жак перебрався до Ерманонвіля 20 травня 1778 року і оселився в одному з павільйонів парку разом із нерозлучною Терезою Левасер. То були останні дні філософа. Він блукав околицями («аби збудити мій розум, треба, щоб тіло перебувало в русі»), у його кишенях вистачало зерна для птахів. Руссо бавився з дітьми і розповідав їм казки. Він мав намір написати твір, який би доповнив Еміля, і снував музичні плани. Втім, насамперед він прогулювався парком, як і належить авторові Мрій самотнього мандрівника, споглядав квіти й трави і зітхав над своєю улюбленою рослиною — хрещатим барвінком. «Ці шість тижнів нічого не важать у письменстві Руссо, жодна риска його творів не підписана датами його перебування у Ерманонвілі». Жан-Жак мешкав у маркізовому парку, наче в серці здійснених мрій.
З ласки природи смерть його була легкою, проте її раптовість породжує підозри. Через два дні після смерті, 4 липня 1778 року, вночі, при смолоскипах його тіло спочило у найгарнішому місці парку, на Тополиному Острові. Напис на могилі такий: «Iсі repose l'homme de la nature et de la vérité»[98]. Окрім романтичного боку, цей похорон мав і практичний бік. За п’ять тижнів до того духовенство відмовилося ховати за обрядом Вольтера.
Тіло Руссо спочиває у гробниці, прикрашеній барельєфом Лезюера. Згідно з ухвалою Конвенту (при активній участі Терези Левасер) воно було перенесене до Пантеону. Але дух Жана-Жака залишився в Ерманонвілі, який став місцем літературних, філософських, ба навіть цісарсько-королівських прощ. Саме тут, коли вірити переказам, Наполеон сказав знамениту фразу: «L’avenir dira s’il n’eût pas mieux valu, pour le repos de la Terre, que nі Rousseau nі moi n’eussions existé»[99].
Повітря у парку зелене й задушливе від померлих сентиментів. Стежки його призначені для тих, хто не прагне до жодної мети, а лише блукає підвісними містками над берегами штучних вод у районі Вівтаря Мрій. Тепер уже ніхто не кладе на нього запаленого чола. Так само і Храм Філософів (присвячений Монтеневі і свідомо не добудований) не збуджує загаданих рефлексій, хіба що — не варто свідомо споруджувати руїн. Історія сама спроможна продукувати їх понад усяку міру. Кілька колон відірвалися від храму. Терпляче коріння дедалі глибше вганяє їх у землю.
97
«Мешканці щасливої Аркадії /
Якщо маєте шляхетну вдачу /
Залиштеся тут, скуштуйте насолоди /
І задоволення, єдиного виправдання життя…»
98
99