Выбрать главу

      От всех этих мыслей так грустно стало, что захотелось всплакнуть. Но вместо этого я начала напевать себе под нос песенку, которая соответствовала настроению. Про чужую историю любви, которая закончилась ничем. Как, впрочем, в реальной жизни часто и происходит.

      – Ты поешь? – удивилась Миранда.

      – Эм... Да так. Просто напеваю, – смутилась я.

      – Спой громче, идти скучно. Мужчины заняты своими разговорами, эта парочка лишь собой и любуется. А мы, как бы, и не у дел. Спой, пожалуйста, – попросила она, умильно состроив рожицу.

      – Она грустная. И на незнакомом тебе языке, – не проняло меня. Веселое настроение возвращаться и не думало. Хотя обижать девушку также не входило в мои планы.

      – Ничего страшного. Песня – это в любом случае хорошо. А потом, если захочешь, вкратце скажешь мне суть песни. Да и я знаю несколько языков, – попросила она. Ну что ж. Жаль конечно, что без музыки, но, думаю, и так будет неплохо. Да и приятней петь, не приглушая голос. И я запела, все также продолжая путь рядом с Мирандой, стараясь не отставать от остальных.

      Вона носила квіти в волоссі       І ними грався він і ще вітер       Здавалося давно вже дорослі       Але кохали щиро мов діти.       Відчинені серця, щирі очі       Таких не так багато є в світі       Лилися сльози щастя щоночі       Обіцянки назавжди любити.       Будиночок на розі двох вулиць       Паркан плющем осіннім завитий       Здавалося дощі схаменулись       Здавалося завжди буде літо.       Лише один дзвінок телефону       І варто тільки їм захотіти       Повіяло теплом з-за кордону       А одже неодмінно летіти.       Не обіцяй назавжди       Не обіцяй навічно       Де твоє–моє завтра       У скронях вітер свище.       Не обіцяй, навіщо?       Не обіцяй, не треба       Залежить час найближчий       Та не завжди від тебе.       І раптом все змінилось навколо       Проблеми, ціни, сни сподівання       Роз'їхалися як діти в школу       Що першим було стало останнім.       Їй у Варшавські спальні райони       Йому Москву бетоном залити       Але кохання у таксофонах       Приречене не довго прожити.       Куди ведуть строкаті дороги       Чому ви заблукали у світі       Вас сотні, тисячі, вас мільйони       В Ізраїлі, Канаді, на Кріті.       Є спогади про те, як було все       Надії є на те, як все буде       Нас доля стрімко течією несе       Бо ми є не титани, ми люди.       Не обіцяй назавжди       Не обіцяй навічно       Де твоє–моє завтра       У скронях вітер свище.       Не обіцяй, навіщо?       Не обіцяй, не треба       Залежить час найближчий       Та не завжди від тебе.       Залежить час найближчий       Та не завжди від тебе.       Вона носила квіти в волоссі       І ними грався він і ще вітер       Здавалося давно вже дорослі       Але кохали щиро мов діти...

      – Очень красиво, – сказала Миранда, как только я допела. Как ни странно, но настроение у меня улучшилось, не смотря на грустную песню.

      – Действительно красиво, – подал голос Елисей. И даже Линда на это ничего не возразила. Оказывается все Светлые слушали песню, на время оставив разговоры.

      – О чем она? – спросил Марк.

      – Про парня и девушку, которые любили друг друга до безумия, ни на миг не могли оставить друг друга, – я замолчала, подбирая слова, чтоб точней передать смысл.