Але хтозна, чи довго триватиме й це. Адже господарів настрій, як колір моїх очей, безперестанку змінюється. 3а що б не взявся, надовго його не вистачає. Така вже в нього вдача. Найдивніше, однак, що, ва сторінках щоденника він турбується про свій шлунок, а при людях зі шкури пнеться вдати здорового. Нещодавно завітав один приятель, учений. У нього своєрідні погляди. Він, наприклад, стверджував, що всі хвороби — це розплата за наші й наших предків гріхи. Добряче видно, попрацював — його теорія не позбавлена певної логіки й переконливості. Шкода тільки, що господареві бракує і глузду, і знань, щоб її спростувати. Однак, як жертва шлункової хвороби, він, очевидно, надумав будь-що виправдатися й зберегги репутацію. «Твоя теорія цікава, але ж і Карлейль [31] слабував на шлунок», — недоречно зауважив господар так, наче вірив, що нетравлення шлунка в Карлейля дає йому підставу пишатися. «Карлейль Карлейлем. Це ж не означає, що кожен хворий на шлунок може стати Карлейлем», — допік до живого гість, і господар замовк. Аж смішно: такий марнославний, а, видно, зрозумів, що краще позбутися нетравлення шлунка, і від сьогоднішнього вечора взявся до чарки. Якщо вдуматися, то вранці господар з’їв силу-силенну дзоні тому, що ввечері вихилив з Канґецу кілька чашок caкe. Раптом мені теж закортіло посмакувати дзоні.
Хоч я і кіт, але в їжі не перебірливий. У мене немає, як у Куро стільки енергії, щоб учиняти набіги на рибну крамничку в завулку. Не скажу, що розкошую, як Міке в учительки гри на двострунному кото [32]. Може, й дивно, але я нічим не гидую. Підбираю хлібні крихти, що падають на підлогу, люблю вилизувати солодку квасолеву начинку для моті. Мариновані овочі дуже несмачні, але, щоб і про них мати свою думку, я недавно з’їв два шматки маринованої редьки. Дивно, але виходить, що я майже все можу їсти. «І це не хочу, і те не люблю» — так вередують лише тоді, коли живуть у розкошах, а в домі вчителя про це забудь. Якщо вірити господареві, у Франції жив романіст Бальзак, дуже вибаглива, перебірлива людина… тільки не до їжі, а до своїх творів — адже він був письменником. Якось йому треба було придумати ім’я для персонажа свого нового роману. Хоч скільки імен він перебрав, жодне йому не сподобалося. Того дня до нього завітав приятель. Бальзак запропонував йому прогулятися, бо сподівався заразом нагледіти собі врешті-решт ім’я, над яким довго сушив голову. Нічого не підозрюючи, гість погодився. Пошуки по вулицях Парижа тривали від ранку до вечора. Тільки вертаючись додому, Бальзак раптом угледів вивіску на кравецькій майстерні. На ній було написано: «Mapкус». Бальзак заплескав у долоні: «Ось воно — те, що мені треба! Хіба не чудове ім’я Маркус? Поставлю перед ним ініціал З. і все буде гаразд. А от без 3. нікуди не годиться. 3. Маркус! Прекрасно. Коли сам вигадуєш ім’я, відчувається якась штучність, хоч би як воно тобі подобалося. Нарешті я надибав потрібне ім’я», — радів Бальзак, не помічаючи товаришевої розгубленості. Ой, яка то морока давати ім’я персонажам роману — цілісінький день треба ходити вулицями Парижа! Щоправда, нічого поганого немає в такій от вибагливості. Але хіба можна вередувати, коли тобі випало жити в домі людини-устриці? Мабуть, і те, що я не гребую першою-ліпшою стравою, зумовлене моїм становищем. І дзоні я вирішив поласувати не тому, що так мені заманулося. Ні. Виходячи з того, що треба наїдатися про запас, я подумав: «А чи не лишилося на кухні трохи дзоні, що не доїв господар?» І майнув у кухню.
31
Томас Карлейль (1795–1881) — англійський філософ, автор таких творів, як «Про героїв», «Французька революція» і «Сартор Резартус»