Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.
— Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе випрали і висушили. Ви тільки гляньте!
— Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Отоді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тямиш, але це рідкісна річ.
— Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви проходжались?
— Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?
— Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?
— Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?
— Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!
— Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?
— Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?
— Теж мені важниця — підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.
Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.
— Тітонько, кажуть, ніби ця масничка — рідкісна річ. Правда, вона огидна?
— Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!
- Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!
- За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.
- А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…
— Дядечку, ви — як ота статуя.
— Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».
— Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше — гімназистки чи страхування.
— Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.
— Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.
- Наступного місяця застрахуюся.
- Напевне?
— Напевне.
— Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?
Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.
— Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування — річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.
- Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.
— То вона тобі не потрібна?
— А навіщо?
— Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?
— Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!
— Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?
— Нехай і не потрібна. Все одно — де ж це видано, щоб відбирали подарунок?
— Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?
— Але ж…
— Що за «але ж»?
— Але ж це жахливо!
— От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!
— А хіба ви, дядечку, не правите свого?
— Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?
— Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати — цього, не діждетеся.
— От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?
— Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.
— За ким?
— Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.
— Яка ти дурна! До того ж і вперта. Недарма на іспитах провалилась.
— Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.
Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-сан раптом гірко заплакала, і сльози — кап-кап — покотилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здавалось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася служниця зі своїми червоними руками й повідомила:
— Гість прийшов.
— Хто? — поцікавився господар.