— Не знаю.
— Нічого не второпаю. Значить, ніхто не посилав?
- Там лише моє ім’я.
— Що значить «там лише моє ім’я»? Може б, ти зрозуміліше розповів? Власне, кому адресовано листа?
— Панночці Канеда, що живе у завулку навпроти.
— Отого комерсанта Канеди?
— Так.
— А що значить «позичив ім’я»?
— Та дівуля страх яка модниця і до того ж дуже зухвала. От ми їй послали любовного листа… Хамада сказав, що підпис потрібен. Я порадив: підпишись своїм іменем. Е, каже, моє не годиться. От, мовляв, Фуруї Буемон — якраз те, що треба… Отак я й позичив своє ім’я.
— А ти хоч знаєш ту дівчину? Зустрічався з нею?
- Ні, не зустрічався. Ні разу не бачив.
— От розбишака! Посилає любовного листа дівчині, якої у вічі не бачив! З якою метою ви це зробили?
— Всі казали, що вона кирпу гне, от і надумали поглузувати…
— Що ви наробили, хулігани? Значить, отак з твоїм підписом і вислали листа?
— Ага. Листа написав Хамада, я позичив ім’я, а Ендо вночі кинув у поштову скриньку.
— Виходить, утрьох діяли?
— Так. Але згодом я подумав: а що, як усе випливе на чисту воду і мене виключать зі школи? Який жах! Я так занепокоївся, що вже кілька ночей не сплю. Аж голова запаморочилася.
— Ну й дурість ви вчинили! Значить, так і написали: «Учень другого класу гімназії «Буммей» Фуруї Буемон»?
— Ні, про гімназію не згадали.
— Добре, що не згадали. І не треба. Бо то була б ганьба для неї.
— Як ви гадаєте, мене виключать?
— Хто його зна…
— Сенсей, мій батько дуже суворий, а мати померла. Замість неї мачуха. Якщо мене, крий Боже, виженуть із школи, то мені одна дорога — хоч з моста та в воду. Невже виключать?
— Я ж тобі кажу, що не годиться витівати таких дурниць.
— Я не хотів, але якось так вийшло… А чи не можна чогось зробити, щоб мене не виключили? — слізно благав Буемон-кун.
Вже давно за Фусумою пирскала господиня і Юкіесан, а господар поважно тягнув: «Хто його зна… Хто його зна…» От цікаво!
Я сказав «цікаво», а хтось може запитати: чому? Цілком слушне питання. Найважливіше в житті людини чи то тварини — пізнати самого себе. Якби люди пізнали себе, то могли б розраховувати на більшу повагу до себе, ніж коти. І тоді я перестав би описувати всю цю історію. Але, видно, людина не пізнає себе так само, як не побачить свого вуха. Тож і взяла вона собі за звичку шукати допомоги в нікчемного кота. Людина вдає з себе великого мудреця, а насправді їй не вистачає десятої клепки. Вона гордо прогулюється по світу, називаючи себе царем природи, а сама не може збагнути найпростіших речей. Просто сміх розпирає, як гляну на її самовпевнену фізіономію. Завдавши собі на плечі того царя природи, вона вештається по світу й питає: де мої вуха? де мої вуха? І не думайте, що вона скине той тягар. Ні, носитиме його до самої смерті. А якщо, крім того, слухняно виконуватиме свій безглуздий обов’язок, то вважатимуть її люб’язною. Щоправда, тоді доведеться їй змиритися з тим, що вона дурень.
Я зацікавився Буемон-куном, господарем, господинею і Юкie-сан не через випадковий збіг обставин, зрештою, і не тому, що ті обставини зачіпають таку делікатну справу. А тому, що цей збіг обставин відбився у душі кожного з цих людей своїм особливим тембром. Почнемо з господаря. До цієї історії господар поставився з холодним серцем. Яке йому діло до того, що в Буемон-куна строгий батько, а мачуха не дає йому просвітку? А він і не повинен цим перейматися. Адже між виключенням Буемон-куна і господаревим звільненням з роботи немає жодного зв’язку. От якби всіх учнів вигнали зі школи, тоді інша справа — чим би вчителі заробили на прожиток?.Якщо ж доля відвернулася від Буемон-куна, господареві шкоди не буде. А коли так, то нема чого побиватися над Буемоновим лихом. Заради когось насуплювати брови, сякатися і жалібно зітхати — протиприродна річ. Годі повірити, що людина така співчутлива й добросердечна істота. Хіба що замість оплати за появу на світ вона іноді для годиться пустить сльозу й скривить жалісливу міну. Ясна річ, усе це чистісінька фальш, та, далебі, вона вимагає чималих зусиль і майстерності. Таких мастаків називають людьми з чистою совістю і ставлять понад усе. Тож нема нічого сумнівнішого за людину, яку високо цінують. Пильніше придивіться до них, і відразу в цьому переконаєтесь. У цьому розумінні господаря треба віднести до категорії людей неспритних. А коли так, то не дивно, що його не цінують. Що ж йому тоді залишається, як не виказувати назовні свою байдужість? Ви тільки погляньте, як він повторює Буемон-кунові: «Xто його зна… Хто його зна…» — і вам усе стане ясно. Але не годиться зневажати такого праведника, як мій господар, тільки за його байдужість. Байдужість — природна властивість людини і той, хто не силкується її приховати, чесна людина. Не треба переоцінювати людей і сподіватися в таку хвилину від господаря чогось більшого, ніж байдужість. Сподіватися на щось більше в цьому нечесному світі — все одно, що марно бажати, щоб Сіно і Кобунґо [187] вийшли з роману Бакіна й вершили свої геройські подвиги під вашими вікнами. Але облишимо господаря і займемось жінотою, що хихоче в їдальні. Вони перевершили господаря з його байдужістю — з радощів мало не танцюють. Ота історія з любовним листом, що не дає спати Буемон-кунові, здається їм віщим голосом Будди. Наче й нема особливої причини, а вони радіють. Але, як поміркувати, то виходить, що їх утішає Буемон-кунове лихо. Спитайте в них: «Вас розважає прикре становище гімназиста?» — і вони вас обізвуть йолопом. А якщо й не обізвуть, то заявлять, що таке запитання ображає шляхетних дам. Можливо, що вони вважатимуть себе ображеними. Але ж, ніде правди діти, не хтось, а таки вони радіють з чужої біди. Це ж однаково що застерігати: «Я покажу вам, як мене ображають. Тільки щоб ви ні пари з уст!» — або заявляти: «Я злодій, але не називайте мене аморальним. Я не хочу, щоб ви мене помиями обливали, межи очі плювали». Жінкам не бракує розуму, а їхнім міркуванням — логіки. Якщо вже ти народився людиною, то мусиш бути спокійним навіть тоді, коли тебе топтатимуть, стусатимуть й обкладатимуть лайкою. Більше того, радій, коли тебе обплюють, обгидять і засміють. Бо інакше не зможеш підтримувати стосунків з істотою, ім’я якій розумна жінка. Можливо, Буемон-кун, пригнічений своїм випадковим гріхом, гадає, що то нечемно поза очі глузувати з його прикрого становища. Але то зелена молодість за нього так думає. Того, хто впадає у гнів, коли зачіпають його самолюбство, прозивають легкодухом. Отож, як йому не до смаку таке прізвисько, то поводься скромно. І нарешті коротко про настрій Буемон-куна. Він — втілення неспокою. Його знамениту голову мало не розривала журба так само, як Наполеонову — честолюбність. Коли-не-коли його плескатий ніс дрібно сіпапся — неспокій інстинктивно, підсвідомо приводив у рух лицеві м’язи. Протягом кількох останніх днів він себе кепсько почував: йому здавалося, наче в животі назавжди застрягла якась грудка, схожа на величезну тягучку. Від нестерпної муки й розпачу, сподіваючись на порятунок, Буемон-кун подався просити ласки у ненависного вчителя, настановленого над ним класним керівником. Йому з голови вилетіло, як сам у школі дозоляв господареві та інших підбурював. Він, певне, гадає, що, незважаючи на глузи і дошкуляння, класний керівник зобов’язаний ним турбуватися. Свята простота! Хіба господар добровільно взяв на себе обов’язки наставника? Він лише скорився директоровому наказу. Ця посада така сама, як циліндр Мейтеєвого дядька. Одна назва. А чого можна досягти самою назвою? Якби сама назва для чогось годилася, то Юкіе-сан замість себе послала б на першу зустріч з нареченим ім’я. Буемон не тільки самовпевнений, він ще й людей переоцінює — дотримується того погляду, що вони повинні виявляти до нього ласку. Він, либонь, не сподівався, що з нього насміються. Будьте певні, що в оселі свого наставника він відкрив для себе велику істину про людей. 3авдяки цій істині він чимраз більше ставатиме справжньою людиною: збайдужіє до чужих переживань, реготатиме з чужої біди. Таким чином, у майбутньому світ заповнять Буемон-куни. 3аполонять такі, як Канеда-кун і його вірна половина. Я щиро бажаю Буемон-кунові добра: хочу, що_б він якнайшвидше пізнав себе й став справжньою людиною. А то не досягне успіху, як Канеда-кун. Ніщо йому тоді не поможе: ні переживання, ні каяття, ні гаряче прагнення стати на шлях доброчинності. Більше того, суспільство невдовзі вижене його із своїх володінь. А це куди гірше, ніж виключення з гімназії «Буммей».