Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роздумам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в кімнату проткнулася половина чийогось обличчя.
— Сенсей.
Господар мимрив своє «Хто його зна… Хто його зна…», коли йому гукнули. «Хто б це міг бути?» — подумав господар і зиркнув на голову, що вистромилась з-за фусуми. Дивиться — аж це Kaнґецу-кун.
— Заходь, заходь, — сказав господар, не підводячись з дзабутона.
— У вас гість? — все ще з-за фусуми запитав Канґецу-кун.
— Та нічого, заходь.
— Правду кажучи, я заскочив по вас…
— Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач, мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так поповодив, що аж ноги задерев’яніли.
— Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили на прогулянку.