— Яка там прогулянка! Заходь же.
— А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як ревуть тигри.
— Що за химера? Краще заходь.
Мабуть, вирішивши, що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неквапом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порвалися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерлися від тривалого сидіння на велосипеді — недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буемон-кунові та вмостився неподалік.
— Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?
— Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.
— Ну, ну…
— В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!
— Ага… Страшніше, ніж удень.
— А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.
— Навіщо нам таке враження?
— Так от, коли в нас буде таке враження, раптом заревуть тигри.
— Таки заревуть?
— Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляєте, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі [188] вдаряє в ніс!..
— Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?
— А хіба так не кажуть, як буває страшно?
— Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?
— І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться листя із старих криптомерій. Ото буде жах!
— Справді, жах!
— Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, гадаю, про той рев не маєте жодного уявлення.
— Хто його зна… Хто його зна… — Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової експедиції.
Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:
— Сенсей, що мені робити?
Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я з деяких причин покинув їхнє товариство на якийсь час перебрався в їдальню.
Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.
— Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.
— Я? Не хочу.
— Чому? — здивувалась господиня і враз перестала сміятися.
— А тому, що не хочу, — вмить прибравши серйозного вигляду, Юкіе-сан схилилася над «Йоміурі» [189].
А господиня не вгавала:
— Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?
— А я не хочу, та й квит. — Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і рядка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.
— Чого ти соромишся? — засміялася господиня і, намагаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.
— От тобі й маєш! — вигукнула господиня.
— Ой, що я зробила! — Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.
Ця сцена трохи мене розважила і я вернувся до вітальні. Канґецу-кун, не здогадуючись про клопіт Юкіе-сан, і далі провадив свою чудернацьку розмову.
— Сенсей, бачу, ви перемінили папір на сьодзі. Хто клеїв?
— Жінки. Що, непогано?
— Що й казати, непогано. Мабуть, клеїла та панночка, що до вас навідується?
— Ага, й вона помагала. Знаєш, потім хвалилася: «Я, — каже, — добре клею, значить, можу виходити заміж».
— Оце-то так! — і Канґецу-кун подивився на сьодзі.- Отут гладко приклеєно, а ось зліва папір зморщився.
— Звідти починали.
— Он що! Зразу видно, що не вистачало майстерності. Таку поверхню не опишеш простою функцією, хіба що трансцендентною, — прорік щось незрозуміле Канґецу-кун. На те він і фізик.
— Хто його зна… — навмання відповів господар.
Вирішивши, що за таких обставин йому нема на що сподіватися (тут уже ніяке прохання не поможе), Буемон-кун раптом приклав свого велетенського черепа до мати, мовчки висловивши тим своє бажання попрощатися. Господар спитав:
— Ти вже йдеш?
Засмучений Буемон-кун поплентався у своїх ґета за ворота. От бідолаха! Якщо усі його покинуть, то йому хоч у водоспад Кеґон кидайся! А хто в цьому винен? Ясно, що зухвалість і дженджуристість панночки Канеда. Якщо вже Буемон-кунl помре, то нехай хоч його привид її вдушить. Не буде шкоди для мужчин, якщо кількох таких осіб не стане на світі. А Канґецу-кун нехай одружиться з пристойнішою дівчиною.