— Сенсей, це ваш учень?
— Ага!..
— Яка в нього голова! 3дібний хлопець?
— Не дуже, як на таку голову. Часто задає дурні запитання. От недавно причепився, як буде по-японському «Колумб». Уявляєш, як збив мене з пантелику?
— Мабуть, то великa голова винна в тому, що він задав такі недоречні запитання. Сенсей, а що ви йому відповіли?
— Що? Сказав, що на язик навернулося.
— Ви молодець! Таки переклали!
— Як дітям не перекладеш, вони тобі не довірятимуть
— Ого, сенсей уже став політиком! Але сьогодні він був дуже сумний, ніхто б не повірив, що він може загнати вас на слизьке.
— О, сьогодні він сам опинився на слизькому. Ото дурень!
— А що таке? Мені відразу стало його жаль. Власне, що він накоїв?
— Дурницю. Послав листа доньці Канеди.
— Що? Ота голова? Теперішні гімназисти — відчайдушний народ! Хто б міг подумати?
— Тобі, мабуть, неприємно…
— Анітрохи. Навпаки, цікаво. Хай навіть закидають листами, мені однаково.
— Ну, якщо тобі однаково…
— Абсолютно однаково. А чого мені журитися? Тільки от не віриться, що ота велика голова написала любовного листа.
— То, власне, був жарт. Дівуля така зухвала та дженджуриста, от вони втрьох надумали поглузувати з неї.
— Утрьох написали одного листа Канедовій доньці? Ото дивина! Це ж однаково, що трьом їсти в ресторані одну порцію.
— Ні, в кожного була своя робота. Один написав, другий кинув листа у поштову скриньку, а третій позичив своє ім’я. Отой тип, що приходив, якраз і дозволив підписати своїм іменем. Він, звісно, найдурніший. До того жні разу не бачив Канедової доньки. Сам признався. 3 якої речі втяв таку дурницю?
— Це найвидатніша подія за останній час! Шедевральна! Така велетенська голова й написала листа панночці! Правда, цікаво?
— Може вийти неприємність… Як ти гадаєш?
— Яка там неприємність! Та ще й з донькою Канеди.
— Але ж ти, здається, мав намір побратися з нею.
- Ну то й що? Все одно. Йдеться ж про Канеду.
- Хоч тобі й однаково…
— 3 Канедою теж нічого не станеться.
— Ну гаразд, не будемо про це… Так от, одразу його почало мучити сумління, і він, переляканий, зайшов до мене просити поради.
— Он чого він був такий похнюплений! Ото, думаю, сором’язливий хлопчина! І ви його підбадьорили?
— Його найбільше лякає, що виключать зі школи.
- За що?
— За поганий, аморальний вчинок.
— До чого тут aморальність? Нічого поганого я тут не бачу. Будьте певні, для Канедової сімейки одержати такого листа — велика честь, вони про нього всім роздзвонять.
— Навряд.
— В усякому разі, мені жаль хлопця. Навіть якщо він погано вчинив, не треба допyскати, щоб він мучився, — так можна його зі світу зігнати. В нього тільки голова ненормально велика, а обличчя досить симпатичне. А як чудно в нього ніс посіпується.
— Ти, бачу, теж охочий баляндрасити, як і Мейтей.
— Що ви! Просто тепер такі часи настали, а ви — старомодний і вам усе не догода.
— Ну скажи, хіба розумно — посилати любовного листа невідомій людині, та ще й жартома? Де тут здоровий глузд?
— У жартах узагалі нема здорового глузду. Поможіть йому, хоч би з милосердя. А то він кинеться у водоспад Кеґон.
— Справді…
— Обов'язково поможіть. Ще не таке витівають доросліші, розумніші за нього молодики і вдають, що то не їхня робота… Було б несправедливо виключати цю дитину, а інших, ще гірших, залишити.
— Можливо, ти маєш рацію…
— Ну так що, підемо слухати, як ревуть тигри?
— Тигри?
— Ну, ходімо. До речі, я цими днями їду додому в провінцію, тож якийсь час не зможу бути у вашому товаристві. Тому й вирішив сьогодні з вами прогулятися.
— Он що!… Значить, їдеш? У справі?
— Авжеж, маю невеличке діло. Ну, підемо?
- Що ж, підемо.
— Ходімо. Сьогодні я вас почастую вечерею. Потім моціон, а вже тоді — відвідини парку Уено, — вмовляв господаря Канґецу-кун. Врешті-решт господар не вистояв і вони вийшли з дому. Коли зачинили за собою сьодзі, господиня і Юкіе-сан безцеремонно зареготали: ха-ха-ха, хи-хи-хи, хо-хо-хо!
Розділ XІ
Мейтей-кун і Докусен-кун сиділи перед токонома і грали в ґо [190].
— Я дурно не гратиму. Треба, щоб переможений частував. Згоден? — наполягав Мейтей-кун.
Як завжди, посмикуючи свою цапину борідку, Докусен-кун відповів:
— Так можна звульгаризувати прекрасну гру. Нецікаво, якщо вся увага прикута до одного: виграю чи програю? Забудь про наслідки гри, проводь партію з такою ж легкістю, з якою хмарки пливуть над гірськими проваллями. Лише тоді відчуєш насолоду.