Поки Докусен-кун і Мейтей-кун до загину змагалися перед токонома, біля входу до вітальні рядком сиділи Канґецу-кун і Тофу-кун, а збоку блідий господар. Що за дивовижа? Перед Канґецу-куном на маті сумирно лежали три сушених тунці. Вони з’явилися з-за пазухи Канґецу-куна і ще зберігали людське тепло. Коли господар і Тофу-кун звернули свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:
— Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше завітати.
— З цим не треба було так спішити, — як завжди, грубо кинув господар.
— Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.
— Це що, тунці?
— Еге, моя батьківщина славиться ними.
— Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.
Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.
— На запах тунця не оціните.
— Чи не величиною вони славляться?
— А ви покуштуйте.
— Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.
— Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести дарунки.
— Чому?
— Як це — чому? Миші погризли рибу.
— Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.
-Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.
-Де ж вонн пообгризали?
— На кораблі.
— На кораблі?
— Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.
— От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? — бовкнув господар, не відриваючи погляду від тунців.
— А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на ніч брав із собою в ліжко.
— Який же ти неохайний!
— Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.
- Якщо трохи помити, то вони не стануть чистими.
-Тоді можна було б помити лугом.
- І скрипку ти брав із собою в ліжко?
— Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш…- почав Канґецу-кун.
— Що? Ти спав, обнявши скрипку? — гучно перебив Мейтей. — Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інакше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».
— Вірші в новому стилі — це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.
— Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі» теж мають владу над нею, — просторікував Мейтей-кун, закинувши гру.
- Як будеш базікати, програєш! — попередив господар.
— Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у казані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, — спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.
— Твій хід. Я ж тебе жду, — трохи роздратовано сказав Докусен-кун.
— Невже? Ти вже пішов?
— Аякже, давно.
— Куди?
— Сюди, вбік.
— Справді… «Поставив пішака й програв». В такому разі ми… ми… ми… «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.
— А хіба так грають?
— .Як не грають, то я піду… От сюди, в куток зверну чи що… Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрипки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьохсотлітньої давності.
— Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.
— А кому потрібне таке старе дрантя? — сердитим голосом дорікнув недоумкуватий господар.
— Ти що, прирівнюєш стару скрипку до старого людського дрантя? Якщо навіть старе дрантя, приміром, Канеда, користується в наш час популярністю, то що казати про скрипку? Вона тим краща, чим старіша… Ну, Докусен-кун, іди скоріше. Хоч я й не Кеймаса, та скажу: «Осінній день короткий…» [192]
— От морока грати з таким метушливим, я к ти! Ніколи й подумати. Нема ради, піду сюди…
— Ого, нарешті-таки набрався відваги. Як жаль! Я не думав, що ти сюди вдариш. Виходить, дарма тебе забалакував, дарма вселяв зневіру.
— Що ж тут дивного? Ти ж не граєш, ти шахруєш.
— Оце й називається школа «Хон’інбо», Канади та всіх інших сучасних джентльменів… Гей, Кусямі-сенсей, Докусен-кун справді-таки об’ївся протухлих маринованих овочів у Камакурі, адже його нічим не розворушиш! Низько йому вклоняюсь. У ґо поганенько грає, зате скільки витримки!
192
Кеймаса — персонаж однієї з драм Тікамацу Мондзаемона; Нацуме Сосекі цитує його передсмертні слова