— У тебе її не вистачає, ти б з нього брав приклад, — тільки встиг порадити господар, не повертаючи голови, як Мейтей показав йому свого довгого червоного язика. А Докусен-кун, наче його ніщо не обходило, знову взявся підганяти супротивника:
— Твій хід.
— Відколи ти почав учитись грати на скрипці? Я теж вирішив спробувати. Кажуть, дуже важко, — спитав Тофу-кун Канґецу-куна.
— Взагалі, кожен може сяк-так навчитися.
— Я так собі думаю: це теж мистецтво, отож хто знається на поезії, той і в музиці досягне успіху.
— Авжеж, я певен, що в тебе вийде.
— Коли ти почав?
— Ще в гімназії. Сенсей, я вам не розповідав, як я вчився грати на скрипці?
— Ні, не розповідав.
— Напевне в гімназії був учитель, котрий вмів грати на скрипці?
— Та де там, не було жодного. Я самотужки вчився.
— Ти просто геній.
— Не обов’язково вже геній, як самотужки вчився, — холодно заперечив Канґецу-кун. Здасться, тільки він може заперечувати, коли його називають генієм.
— Ну гаразд, розкажи, як же ти самотужки вчився грати. Хочу скористатися твоїм досвідом.
- Чого ж не розказати? Можна. Сенсей, розказувати?
- Розказуй.
— Тепер часто на вулицях можна здибати хлопчаків із скрипками у футлярах. А от колись у гімназіях майже ніхто не займався європейською музикою. А в нашій убогій околиці й поготів. Про яку музику можна було говорити, коли нам не вистачало найскромнішого взуття — солом’яних сандалій на мотузяній підошві?
— Ого, там розповідають щось цікаве! Докусен-кун, пора вже кінчати, — запропонував Мейтей-кун.
— Ні, ще лишилося кілька вільних кліток.
— Хай собі залишаються! Дарую тобі на згадку.
— Просто так не годиться брати.
- Який ти акуратний! А ще називаєш себе прихильником дзен-буддизму! Ну, швидше кінчаймо!… Здається, Канґецу-кун розповідає щось цікаве… Мабуть, про ту гімназію, куди учні ходили босими…
— Не може цього бути.
— Кажуть, нібито босих учнів так ганяли на стройовій підготовці, так ними крутили — то «наліво!», то «направо!», — що в них п’яти огрубіли.
— Де це таке видано? Хто вам сказав?
— Байдуже, хто. Іще казали, ніби ті учні носять коло пояса здоровенні рисові колобки й китайські лимони та всю цю провізію з’їдають на сніданок. Не просто з’їдають, а скоріше пожирають. Кажуть, у середині колобка захована маринована слива. Отож, аби добратися до неї, учні накидаються на несолоний. рис. Оце наполегливі хлопці! Докусен-кун, тобі до смаку ця історія?
— Чудовий звичай. Скромний і здоровий.
— Та місцевість виділяється ще однією чудовою особливістю: там ніде не роздобудеш попільнички. Якось мій приятель (він там був на державній службі) надумав купити собі бамбукову попільничку знаменитого тамтешнього різьбяра. Та хоч скільки він шукав, навіть звичайної попільнички не знайшов, не кажучи вже попільничку славетного майстра. Він здивувався, спитав, у чому справа, чому не продають попільничок, а йому відповіли, що нема потреби — кожен може вирізати собі з бамбука. Докусен-кун, як ти гадаєш, ця повчальна історія також свідчить про скромні й здорові звичаї?
— Усе це так, але…
— Але, але, але… Досить тих «але»… Правду казати, мене вразила така відповідь. Треба схилити голову перед Kaнґeцу-куном, який у такій глушині та навчився грати на скрипці. В «Чуци» [193] про таких сказано: «Геніальний і самотній». Канґецу-кун, ти — Цюй Юань епохи Мейдзі.
— Мені Цюй Юань не до вподоби.
— В такому разі ти — Вертер двадцятого століття… Що? Ти хочеш, щоб я рахував пішаки? Навіщо така чесність? Я без тих підрахунків знаю, що програв.
— Ні, так не годиться. Треба справу довести до кінця…
— Тоді сам доводь… Не вистачало, щоб я рахував! Пробач, але предки мені не подарують, якщо не вислухаю розповіді генія нашої епохи про те, як він навчився грати на скрипці, - Мейтей-кун підсунувся до Канґецу-куна. Докусен-кун, заповнюючи вільні клітки то білими,
то чорними камінцями, мовчки щось підраховував.
Канґецу-кун вів далі:
— У наших краях звичаї суворі, а мої земляки люди дуже жорстокі. Бувало, наші учні чинили немилосердну розпрaву над слабкодухими лише тому, щоб не впасти лицем у болото перед учнями сусідніх провінцій.
— Справді, з такими небезпечно заводитися… Хотів би я знати, навіщо вони одягають сині хакама? Це вже занадто. А до того ж усі вони смагляві, аж чорні. Мабуть, солоний морський вітер у цьому винен. Чоловікам ще нічого, а от жінкам такий колір зовсім не пасує.
Мейтеєве втручання відвернуло розмову від головної теми — скрипки.
193
«Чуци» — збірка творів Цюй Юаня, китайського письменника епохи Воюючих царств (403–221 рр. до н.е.), та його учнів. Стародавня хроніка розповідає, що він збожеволів і втопився