— Що ж, можливо. Адже митці живуть життям, сповненим пристрасті й розпачу. Я тобі співчуваю. Але, будь ласка, оповідай швидше, — заохочував Тофу-кун. Він лагідна людина, поважна, а виставляє себе жартуном.
— Я з дорогою душею, так сонце не заходить. Що я можу зробити?
— Якщо вже ти не можеш обійтися без того сонця, то перестань, — порадив господар. Видно, йому ввірвався терпець.
— Я перестану, а що ви скажете? Адже саме зараз починається найцікавіше.
— Ну, гаразд, слухаємо. Уявімо собі, що сонце вже зайшло.
— Це трохи надмірна вимога. Але задля вас, сенсей. я готовий і на це. Що ж, уявімо собі, що сонце зайшло.
— Прекрасно! — спокійно підсумував Докусен-кун.
Тут уже все товариство не стрималося і пирснуло.
— Отож, коли настав вечір, я полегшено зітхнув і вийшов з пансіону. Мені зроду не подобалися людні місця, тому-то я навмисне уникав комфортабельних кварталів, а знайшов притулок у хатині в глухому, забутому Богом. селищі…
— Забутому Богом селищі… Занадто сильно сказано, — заперечив господар.
— 3найшов притулок у хатині — теж перебільшення. Бо насправді ти винаймав кімнату на чотири з половиною татамі без токонома, — дорікнув Мейтей-куи.
Лише Тофу-кун похвалив:
— Не має значення, як було насправді. Важливіше — поетично висловитися.
— Дивно, як же це ви ходили до школи, живучи в такому закутні? Скільки рі було до вашої гімназії? - поцікавився Докусен-кун.
— До гімназії було тільки чотири тьо [194]. Адже вона містилася в тому ж селищі.
— Значить, учні винаймали житло в цьому ж таки селищі? — не вгавав Докусен-кун.
— Авжеж, у кожному домі жили один або два учні.
— І це називається забута Богом місцевість? — напосідав Докусен-кун.
— Якби не гімназія, то була б забута Богом… Так от, того вечора у форменому плащі з позолоченими ґудзиками поверх ватяної безрукавки з полотна я вирушив з дому, нап’явши на голову ковпака, щоб часом люди не впізнали. То була пора, коли з хурми осипалося листя. Те листя зловісно шаруділо під ногами весь час, поки я не вийшов на шосе Нанґо. Через це мені видавалося, наче хтось крадеться за мною. Я обернувся у пітьмі біля храму Торейдзі чорнів ліс. Той буддійський храм, усипальниця роду Мацудайра, стояв самотньо під горою Коосін на відстані десь одного тьо від моєї квартири. Над лісом прослалося зоряне небо, Небесний Шлях скісно перетинав річку Хасеґава і пролягав далі… Стривайте, куди пролягав? Пролягав далі… ну, хоч би до Гавайських островів…
— До Гавайських островів? Оце вже не віриться, — заперечив Мейтей-кун.
— Пройшовши по шосе два тьо, з Таканодайматі я забрів у місто. Потім я пройшов через Кодзьоматі і звернув на Сенґокуматі. А тоді, проминувши Куїсіротьо, пройшов по черзі перший, другий і третій квартали Торітьо. Відтак мені довелося йти через Оварітьо, Нагоятьо, Сятіхокотьо, Камабокотьо…
— Міг би й не вештатися вулицями. Ти краще скажи: купив скрипку чи ні? — сердито запитав господар.
— Як же я міг так швидко купити, коли до крамниці музичних інструментів Канедзена, точніше Канеко Дзембее, такий далекий світ.
— Ну то й що, як далекий? Швидше купуй!
— Хай буде по-вашому. Так от, підійшов я до тієї крамниці, дивлюсь — аж там яскраво сяє лампа…
— Знову яскраво сяє! Ти нас замучиш своїм яскравим світлом. Нема йому кінця-краю! — перейшов у наступ Мейтей-кун.
— Ні, цього разу воно сяятиме тільки один раз. Так що не турбуйтеся… Я придивився: аж цe та сама скрипка холодно полискує боковими вирізами на тлі осіннього вечора. Туго натягнуті струни здавалися майже білими…
— Майстерно розповідає, - похвалив Тофу-кун.
— «Ось вона, моя голубка!» — подумав я. Серце шалено закалатало, ноги затремтіли…
Докусен-кун зневажливо пирхнув.
— Не тямлячись забігаю всередину, виймаю гаманець, а з нього дві купюри по п’ять єн…
— Нарешті-таки купив? — спитав господар.
— Мало не купив. Але тут же похопився: «Стривай хвилину! Настав вирішальний момент. 3важ усі «за» і «проти». Гляди, щоб не дав маху!» Отак в останню мить і передумав.
— Що? Не. купив? Та чого ж ти нас за ніс водиш тою скрипкою?
— Чого це я вас воджу? Що мені робити, коли я не міг купити?
— Чому?
— Як це — чому? Вечір тільки почався, на вулиці було ще людно. .
— А тобі що до того? Хай собі люди ходять. Який ти дивак! — обурився господар.