— Оце-то справді дрантя! Не дуже воно пасує до скрипки. Правда, Тофу-кун?
— Eгe ж, анітрохи.
— А горище хіба пасує? — присадив Тофу-куна Канґецу.
— Згоден, не пасує. Але ти не журися. Зате віршик можна написати. «Сумної осені ховаю скрипку в кошик». Що ви на це скажете, панове?
— Сенсей, ви сьогодні, мабуть, не одне хокку склали.
— Не тільки сьогодні. Вони завжди переповнюють мою душу. Сам Масаока Сікі [198] аж рота роззявив, коли я читав йому свої вірші.
— Сенсей, невже ви зустрічалися з Сікі-.саном?- простодушно запитав Тофу-кун.
— Ні, не зустрічався, лише підтримував щирі стосунки по бездротовому телеграфу, — бовкнув Мейтей-кун, і знічений Тофу-кун примовк. Посміхаючись, Канґецу-кун тим часом провадив далі:
— Ну от, я знайшов місце для скрипки. Але як же тепер нею користуватися? Звісно, не було б жодної мороки, якби я вийняв її з кошика і потай від людей милувався. Але мене це не задовольняло. Як не гратиму, то навіщо вона мені здалася? Якщо ж поведу смичком, вона забринить. А як забринить, її одразу почують. Як на лихо, за живоплотом сірійської. троянди проживав верховода тих, що в «осад випали».
— Кепська справа, — підладжувався до Канґецу своїм співчуттям Тофу-кун.
— Авжеж, кепська. Факти — вперта річ. Звук видав би тебе, — погодився Мейтей-кун, — як колись куртизанку Коґо [199]. Можна крадькома їсти, робити фальшиві гроші, але крадькома грати на музичному інструменті неможливо.
— Якби вона звуку не подавала, я б ще дав собі раду…
— Стривай. Ти сказав: «Якби вона звуку не подавала»… А от бувають такі речі, що й звуку не подають, а приховати їх не можна. Давно колись, ще як ми мешкали при храмі Коісікава й самі їжу варили, жив з нами такий собі Судзукі Тоо-сан. Той Судзукі страшно полюбляв мірін [200]. Купить, бувало, пляшку того саке й сьорбає собі на втіху. Якось одного дня, коли Тоо-сан вийшов на прогулянку, Кусямі-кун крадькома випив…
— Хіба то я випив мірін того Судзукі? — закричав господар. — Це ж твоя робота!
— Ого, а я думав, ти книжку читаєш! Виходить, усе чув. З тобою треба бути насторожі. Це про таких кажуть: «У нього руки на всі штуки» А втім, правду кажеш: я теж пив. Так, я пив, але на гарячому спіймано тебе. Так от, слухайте, панове. Взагалі кажучи, — Кусямі-сенсей рідко п’є. Але того разу він так надудлився! Адже пив на дурняка! Фізіономія опухла, почервовіла, аж страшно глянути…
— Мовчи! Ні бе ні ме в латині не тямить, а мене повчає, як треба жити!
— Ха-ха-ха!. Ну от, вернувся Тоо-сан, потряс пляшкою, — дивиться — аж половини нема. «Напевне, хтось випив», — сказав й оглянувся. Бачить: наш сенсей .забився у куток, ну чиста тобі лялька з теракоти…
Троє слухачів мимоволі зареготали. 3ахихотів і господар, не відриваючись від книжки. Що ж до Докусен-куна, то, мабуть, виморений завзятою грою, він опустив голову на дошку і давав хропака.
— А от вам ще один приклад, як можна видати себе й без звуху. Якось на гарячих джерелах в Убаґо мені довелося жити разом у кімнаті з одним дідком, здається, колишнім власником мануфактурної крамниці, щопішов на спочинок. Мені було однаково, хто він: власник мануфактурної крамниці чи лахмітник. Адже я мав свій клопіт. Річ у тому, що на третій день перебування в Убаґо в мене вийшли цигарки. Панове, ви, напевне, знаєте, що Убаґо — дуже незручне місце: в горах стоїть самотній будинок, в якому ви можете тілтки наїстися і прийняти ванну. Якщо вам не стане цигарок, то хоч плач не дістанете. Але ж відомо, людині більше хочеться того, чого немає. Я не вважаю себе запеклим курцем, але тоді сама згадка про тютюн виводила мене з рівноваги — так кортіло закурити. Як на зло, той дідок привіз із собою ворок тютюну. Сяде, бувало, передо мною на маті й давай пихкати. А пика його так і промовляє: «Що, кортить закурити?» Ще півбіди, якби він просто пихкав, а то ж пускав дим кільцями, пускав угору, пускав убік, пускав з носа і з рота. Одне слово, хизувався, що курить.
— Як це так — хизувався, що курить?
— Ви знаєте, що одежею хизуються. Taк от, він хизувався тим, що курить.
— Мабуть, краще було б у нього попросити, ніж отак мучитися.
— Е ні, я не просив. Я все-таки мужчина.
— А хіба мужчині не можна просити?
— Мабуть, можна. Але я не просив.
— А що ти зробив?
— Я не просив, а вкрав.
— Ого!
— Одного разу дід узяв рушник і подався у купальню. «Якщо курити, то негайно», — вирішив я і взявся до його тютюну. Але не встиг я відчути насолоди, як сьодзі зненацька відсунулися. Я оглянувся — як з-під землі де не вродився власник тютюну…
198
Масаока Сікі (1867–1902) — відомий японський поет у жанрі «хайку» і «танка», друг Нацуме Сосекі
199
Автор натякає на один з епізодів у п’єсі «Кого» театру «Но»: коханка імператора виказала себе грою на кото