— Він, мабуть, не купавсл?
— Він пішов купатися, але в коридорі згадав, що забув гаманець, і вернувся. Так, наче не міг обійтися без того гаманця!
— Що й казати, підвела тебе твоя спритність.
— Ха-х. а-ха! Дідок мав гострий зір. Але залишімо той гаманець у спокої. Отож, коли старий відсунув сьодзі, в кімнаті літали клуби диму — за одним махом я викурив дводенну порцію. Недарма кажуть: добре далеко чути, а ледаче ще далі. Дідок миттю все зрозумів.
- І що він сказав?
— Як людина бувала він мовчки загорнув тютюн, якого вистачило б на п’ятдесят-шістдесят цигарок, у папір і простягнув мені: «Якщо вам до душі такий поганий тютюн, то, будь ласка, куріть», — сказав дідок і рушив до купальні.
— Оце, здається, в дусі едокко!
— Не знаю, чи то в дусі едокко, чи в дусі мануфактурника, але після того ми з дідком заприлзнилися і змістовно прожили разом цілих два тижні.
— І цілих два тижні він частував тебе своїм тютюном?
— Атож.
— А як справи зі скрипкою? Вже залагодили? — нарешті господар підвівся, відклавши книжку. З усього було видно, що він капітулював.
— Ще ні. Зараз починається найцікавіше. Якраз добра нагода послухати. До речі, як звати того сенсея, що спить на дошці?. Ага-а, Докусен-сенсей… Не завадило б і йому послухати. Довге спання шкодить здоров’ю. Розбудіть його, будь ласка.
— Гей, Докусен-кун! Прокинься! Цікава історія! Вставай! Кажуть, таке довге спання тобі зашкодить. Твоя жінка переживатиме.
— Га? — Докусен-кун підвів голову. По його цапиній борідці протяглася довжелезна блискуча нитка слини. Як у равлика.
— Ох, і поспав! «Туга зійшла на мене, як хмари на вершини гір». Приємно трохи задрімати!
- Всі бачать, що задрімав. Може б, ти прокинувся?
- А чому б ні? Щось цікаве розповідаєте?
— Нарешті будемо на скрипці… Що роблять на скрипці, Кусямі-кун?
- І гадки не маю.
— Зараз я гратиму на скрипці.
— Він гратиме на скрипці. Докусен-кун, підходь ближче.
— Знову скрипка! 3дуріти можна.
— Ти не здурієш. Адже ти з тої компанії, що грає на безструнних інструментах. А от Канґецу-кунові є чого переживати. Бо ж як він затерликає, сусіди почують.
— Невже? Канґецу-кун, а ти не вмієш так грати, щоб сусіди не почули?
— Не вмію. Якщо вмієте, то навчіть і мене.
— Можна обійтись і без науки. Тобі досить поглянути на невинну білу корову, і все зрозумієш, — недоладно вставив Докусен-кун.
Канґецу-кун, вирішивши, що той спросоння верзе якісь нісенітниці, не звернув на нього уваги, а провадив далі:
— Нарешті я придумав. Цілісінький наступний день, день народження Імператора, я пробув удома. Місця собі не знаходив. Тільки й робив, що відкривав і закривав кошик. Та коли звечоріло і під кошиком засюрчав цвіркун, я рішуче взяв у руки скрипку і смичок.
— Хвалити Бога! — зрадів Тофу-кун.
- Не квапся грати, диви, щоб у халепу не вскочив, — застеріг Мейтей-кун.
— Спочатку я перевірив смичок — від рукоятки до вістря.
— Ти хто? Поганенький торговець мечами? — поглузував Мейтей-кун.
— Справді, як подумаєш, що в цьому твоя душа, почуваєшся самураєм, котрий вночі при світлі лампи оглядає свій знаменитий меч. Із смичком у руці я затрясся.
— Справжній геній! — вихопилось у Тофу-куна.
— Божевільний! — докинув Мейтей-кун.
— Може б, ти швидше заграв? — порадив господар.
На обличчі Докусен-куна застигла розгубленість.
— На превелике щастя, смичок виявився справним. Тепер настала черга скрипки: я підніс її ближче до світла й оглянув з усіх боків. І уявіть собі, протягом тих п’яти хвилин під кошиком сюрчав цвіркун.
— 3аспокойся, вже уявили. Грай хутчій!
— Ні, ще не граю… На щастя, і на скрипці не було жодної подряпини. «Ну, тепер усе гаразд», — вирішив я і встав…
— Ти кудись збирався йти?
— Мовчіть і слухайте. Я не можу розповідати, коли мене обривають на кожному слові…
— Панове, мовчіть! Цс-с-с!
— Лише ти й балакаєш.
— Ого, невже? Тоді пробачте. Увага! Увага!
— Я взяв скрипку під пахву, нашвидку взувся в дзорі. Вийшов надвір і спинився. Ні, думаю, стривай…
— От і маєш! Я так і думав, що припиниться подача струму!
— Тепер уже не варто повертатися. Однаково сушеної хурми нема…
— Панове, дуже шкода, що ви мене перебиваєте. Доведеться розповідати лише Докусен-кунові… Так от, Докусен-кун, я вернувся у кімнату, закутався у червоне укривало, що купив на батьківщині за три єни двадцять сен, і загасив лампу. 3наєш, одразу так стемніло, що я не бачив, де мої дзорі.
— Власне, куди ти вирядився?