— Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208]? — покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:
— Колись в Іспанії було місто Кордова…
— А хіба тепер нема?
— Мабуть, є. Не в цьому річ — є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…
- І зимою також?
— Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки — молодиці й дівчата, шляхетні й прості — стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.
— Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? — Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.
— У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…
— Яку штуку? — зацікавився Мейтей-кун.
— Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і — хто в сорочці, хто в трусах — шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!
- А сліпуче осіннє сонце не сяяло?
— Глянули жінки на міст, бачать — аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.
— Ну й що?
— А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.
— Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розповісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старожитностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» — «Вона коштує шістсот єн», — відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не має при собі шістсот єн, тож, на жаль, змушений відмовитися…
— Невже так і скаже? — як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.
Мейтей поблажливо відказав:
— Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я, — каже, — згоден узяти в кредит». — «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом, — відповідаю. — Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?» Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.
— Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».
— На «Таймс» можна покластися. А от на мене ні. Я ж беруся за витончене шахрайство. Уважно слухайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?
— Зрозуміла річ, за п’ять.
— Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років — довгий термін?
— «Одна мить — десять тисяч літ, десять тисяч літ — одна мить». І короткий і довгий.
— Що це — дидактичний віршик? Безглузда дидактика. От я й кажу: покупцеві доведеться вносити шістдесят разів по десять єн. Але ж як привикне собака за возом бігти, то побіжить за саньми Якщо шістдесят разів, місяць за місяцем, клієнт повторюватиме те саме, то захоче й шістдесят перший раз платити. За шістдесят першим — шістдесят дрyгий, шістдесят третій, а там гляди, вже не зможе жити, не заплативши чергового внеску. Людина наче й розумна істота, але в неї є дошкульне місце — задурманена звичкою, вона забуває про основне. Я користуюся цією слабістю і щомісяця вигадую десять єн.
— Ха-ха-ха! Навряд чи бувають такі забудькуваті люди, — засміявся Канґецу-кун, а господар цілком серйозно згадав про свій давній гріх:
— Ще й як бувають! От я, приміром, сплачував щомісяця позику, яку мені давали в університеті, доти, доки в бупалтерії не відмовилися приймати грошей.
— А я що казав! Ось перед тобою забудько! Хто глузує з мого пророцтва, вважає його за жарт — той сам ціле життя платитиме щомісячні внески, хоча було б досить шістдесяти разів. Це особливо стосується таких недосвідчених юнаків, як Канґецу-кун і Тофу-кун. Насамперед їм треба слухатись моїх порад, щоб не стати жертвою обману.