— Воно то так, але я інтуїтивно відчуваю: тут щось не те.
— Якщо ти інтуїтивно відчуваєш, що тут щось не те, то я дедуктивно переконався у супротивному.
— Можливо, ти переконався дедуктивно, — відповів Докусен-кун. — В усякому разі, чим більшу свободу дістає людина для розвитку своєї індивідуальності, тим більше ускладнюються її стосунки з іншими людьми. Чому Ніцше вигадав якусь там надлюдииу? Чогo він ударився в таку філософію? Та все через те, що не знав куди дітися від тої тісноти. 3 першого погляду видається, ніби надлюдина — ідеал. А насправді їй далеко до ідеалу, вона — наслідок невдоволення. Скніючн в дев’ятнадцятому столітті, коли буйно проростав індивідуалізм, але не можна було вільно перевернутися з боку набік, Ніцше з відчаю набазграв на папері все це безглyздя. Koли його чнтаєщ то відчуваєш не захват, а скоріше жaль. Його гoлос — не гoлос сміливця і подввжника, а зойк досади й обурення. Так воно й мало статися. В давнину тільки-но з’являвся герой, як одразу під йоrо прапори ставали тисячі людей. І всі були задоволені. Якби те задоволення протрималося й досі, то Ніцше не довелося б створювати героя ручкою на папері. От, приміром, Гомер й автор англійської балади «Лови» теж малювали героїчні характери. Але ті герої ні на крихітку не подібні до надлюдини Ніцше. Вони випромінюють світло і радість. Про них приємно чнтати. Були веселі події, ці події весело описано, і читач не відчуває ніякої гіркості. Але в часи Ніцше життя змінилося. Героїв не було. А якщо й були, то ніхто їх не визнавав. В давнину був один Конфуцій і йому дозволялося задавати тон. А тепер хоч греблю гати Конфуціями. Я взагалі підозрюю, що всі люди — Конфуції. Хоч би скільки ти вихвалявся: «Я — Конфуцій! Я — Конфуцій!» — а ніхто не зверне на тебе уваги. А коли так, то людина відчуває незадоволення. Від незадоволення близько до чванливої паперової надлюдини. Ми прагнули волі, ми її дістали. Діставши волю, ми відчули її незручності. А тому європейська цивілізація тільки з вигляду приваблива. А насправді вона щербатого гроша не варта. На противагу до 3аходу з давніх-давен на Сході вдосконалюють душу. І це правильно. Ви тільки погляньте, скільки людей стало неврастеніками внаслідок бурхливого розвитку індивідуалізму! Лише тепер, коли вже нічим зарадити, люди збагнули цінність афоризму: «3а князя народ живе спокійно». Збагнули, що фраза: «В недіянні оновлююсь» [210] — не жарт. Та нічого не врадиш, уже пізно — так непросипний п’яниця жалкує, що почав колись пити саке.
— Мені здається, панове, що це надто песимістична теорія! — завважив Kaнґeцу-кун. — Але дивна річ, я стількн наслухався, а страху не відчуваю. Чого б це?
— Тому що тільки-но одружився, — поспішив роз’яснити Мейтей-кун, а господар несподівано випалив:
— Ти глибоко помиляєшся, якщо, оженившись, думаєш, ніби жінка — добра й розумна істота. Я вам для науки прочитаю цікаву річ. Слухайте, — і господар узяву руки книжку, які він нещодавно приніс із кабінету, — Це старовинна книжка. Вона показує, що вже тоді жінки були капосними.
— Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?
— З шістнадцятого. Автор: Томас Неш [211].
— Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?
— Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.
— Аякже, слухаю. Чудово!
— Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?
— Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.
— «Арістотель сказав: жінка — самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не велику. Бо велика жінка — великий клопіт, а мала — малий».
— Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?
— Моя жінка — великий клопіт.
— Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай далі.
— «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Мудрець відповів: вірна дружина»…
— А хто цей мудрець?
- Імені не подано.
— Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.
— А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».