— Яка радісна новина! Справді про дочок нема чого журитися. Я ж казав, що хтось її візьме. От і дочекалася: такий наречений об’явився, та ще й джентльмен! Тофу-кун, прекрасна тема для твоїх віршів у новому стилі! Берись мерщій до роботи! — як завжди, піднесено виголосив Мейтей-кун.
— О, то це ви, Тофу-кун? — зрадів Сампей-кун. — Чи не змогли б ви щось написати для весілля? Ми одразу віддрукуємо й розішлемо. Навіть у «Сонці» помістимо.
— Гаразд, я щось придумаю. А на коли вам треба?
— Не має значення. Давайте хоч би те, що готове. А за це ми вас запросимо на весілля і добре почастуємо. Шампанським пригостимо. Ви коли-небудь пили шампанське? Воно дуже смачне… Сенсей, я маю намір найняти на весілля оркестр. Як ви гадаєте, чи можна Тофові вірші покласти на музику й зіграти?
— Як хочеш.
— Сенсей, ви б не написали музики?
— Ти сповна розуму?
— А чи немає серед нас когось, хто б знався на музиці?
— Ось віртуоз гри на скрипці — бідолашний кандидат на доктора — Канґецу-кун. Ти його добре попроси. Правда, за пляшку шампанського він навряд чи згодиться. Він не з таких.
— Шампанське по чотири-п’ять єн за пляшку нічого не варте. Я не частуватиму такою дешевизною. Ну, ви напишете для мене музику?
— Аякже. Навіть за пляшку по двадцять сен. Як треба, то й задурно напишу.
— Ні, задурно я не хочу. Я мушу віддячити. Якщо не до душі шампанське, то, може, ось ще? — і Сампей-кун вийняв з кишені сім чи вісім фотографій і висипав їх на підлогу. То все були портрети дівчат, на повний зріст або до пояса, в хакама та кімоно з довгими рукавами, з високими зачісками «такасімада».
— Он скільки в мене кандидаток. Я можу віддячити Кавґецу-кунові й Тофу-кунові, засватавши їм будь-яку з цих дівчат. Як вам ця подобається? — Семпей-кун тицьнув Канґецу-кунові під ніс один знімок.
— Чарівна. Обов’язково мені засватай.
— А оця! — Сампей-кун показав ще одну.
- І ця зваблива. Обов’язково мені засватай.
— Яку?
— Будь-яку. .
— О, скільки у вас пристрасті! Сенсей, ось ця — племінниця одного професора.
— Он як!
— В неї лагідний характер. До того ж молода — всьогo-то сімнадцять років. За нею матимете тисячу єн посагу. А он та — донька губернатора.
— А не можна з усіма побратися?
— З усіма? Ви надто жадібні. Невже ви прихильник полігамії?
— Я не прихильник полігамії. Просто я не байдужий до жінок.
— Ну, гаразд, забирай хутко своїх дівуль! — сердито звелів господар.
— Так що, ні одна не підходить? — перепитав Сампей-кун і поклав фото в кишеню.
— Що це за пиво?
— Це подарунок від мене. На честь урочистої події. Я купив у крамниці за рогом. Покуштуйте.
Ляскотом долонь господар покликав служницю і звелів розкоркувати пляшки. Всі п’ятеро — господар, Мейтей, Докусен, Канґецу і Тофу — врочисто підняли склянки і побажали Сампей-кунові сімейного щастя. Сампей-кун радісно оголосив:
— Панове, всіх вас запрошую на весілля. Сподіваюсь, прийдете?
— Я не прийду, — відразу сказав господар.
— Чому? Такий урочистий день буде лише один раз у моєму житті. Невже не зможете прийти? Які ви безсердечнi!
— Ніякий я не безсердечний, просто не прийду, та й квит.
— Може, у вас немає пристойного кімоно? Хаорі й хакама я вам роздобуду. Сенсей, хоч іноді треба виходити на люди. Я вас познайомлю із знаменитостями.
- Навіщо вони мені здалися?
— У вас шлунок поправиться.
— Хай не поправляється, мені все одно.
— З вами нічого не вдієш, коли ви так уперлися. Ави?
- Я? — спитав Мейтей. — Обов’язково прийду. Якщо можливо, то я вважав би за честь для себе бути сватом. «Весняний вечір. Молодята обмінюються чашками» [214]. Що? Сват — Судзукі Тоо-сан? Я так і думав! Шкода, але доведеться змиритись. Двох сватів забагато. Тоді я прийду як звичайний гість.
— А ви як?
— Я? «Живу на волі, на природі і ловлю рибу між ряскою та осокою».
— Що це? Із збірника Танської поезії?
— Я сам не знаю. .
— Не знаєте? От біда! Канґецу-кун, ти прийдеш? Адже ти знайомий з молодою…
— Неодмінно. Мені ж кортить послухати, як оркестр виконає мій твір.
— Зрозуміла річ. А ти, Тофу-кун?
— Як тобі сказати… Хотілося б, звісно, перед молодятами прочитати нові вірші.
— Чудово! Сенсей, мені ще ніколи не було так приємно. Вип’ю ще склянку пива. — Сампей-кун узявся до пива, яке сам приніс, і почервонів як рак.
Згасав короткий осінній день. Я заглянув у хібаті, закидану недокурками. Вогонь уже давно погас. Видно, навіть такі безтурботні люди занудьгували.
— Ого, як пізно! Треба йти, — і Докусен підвівся. «Я теж iдy», — один за одним повторили інші гості й зникли за дверима. У вітальні стало сумно, як у театрі після вистави.