«Он що називають сп’янінням!» — подумав я і знічев’я поплентався непевною ходою, навмання переставляючи лапи. Чогось почав знемагати сон. Ніяк не зрозумію, чи сплю, чи йду? Силкуюсь розплющити очі, але щось важке опускає повіки. Ну гаразд, хай так і буде. Чого мені переживати? Не боюся ні моря, ні лісу… І в ту мить, коли я ступив уперед ослаблими лапами, плюснулась вода… Попався! Я навіть не встиr зойкнути. Я не міг второпати, що зі мною сталося. В голові все переплуталось.
Отямившись, я побачив, що борсаюсь у воді. Я захлинався, шалено махав лапами, але дарма — за воду не зачепишся, і я знову йшов на дно. З відчаю я спробував відштовхнутися задніми лапами і вдарив передніми. Злегка за щось учепився. Голова виступила над водою і я оглянувся. Де я? Виявляється, я впав у великий шаплик. У тому шаплику майже ціле літо росла водорость — так звана водяна мальва, але згодом Кандзаемони поїли водорость, а шаплик використали для купання. Через їхнє купання води ставало дедалі менше. Води поменшало, то й ворони перестали навідуватися. Якось недавно мені спало на гадку: «Води не стало, і Кандземонів не видно». Але хіба я міг тоді подумати, що натомість я тут купатимусь?
Від води до вінців шаплика понад чотири суни. Хоч як лапи витягую, а не досягну. Хоч як підстрибую, а вилізти не можу. На мить загавлюсь — відразу йду на дно. Поки борсаюсь, кігті шкребуть стінки шаплика, і, здається, що порятунок недалеко, але тут же занурююсь з головою під воду. Занурившись, задихаюсь і знову хапаюсь за стінки. Тим часом сили стає щораз менше. Душею рвуся з води, та лапи не слухаються. Врешті-решт я сам не розумію, чи тону, аби шкребти стінки шаплика, чи шкребу, аби тонути.
Хоч мені й було тяжко, але я так собі думав: «Я зазнаю такої муки тому, що хочу видряпатися нагору. Хотіти хочу, aлe чи зможу? Наперед ясно, що ні. Лапи й на три суни не витягуються. Навіть якби я втримався на поверхні і якомога вище задер лапи, однаково не зачеплюсь за край шаплика. А як не зачеплюся, то хоч би скільки борсався, хоч би скільки метушився, хоч би сто років надривався, а з шаплика нізащо не виберусь. А якщо я певен, що не виберусь, то навіщо силкуватися? Важко на душі, коли знаєш, що всі твої зусилля марні. Нікчемне діло. Яка дурість — шукати собі муку, з власної охоти віддавати себе на тортури!»
«Ну годi! Хай буде, що буде. Перестану дряпати стінки шаплика», — вирішив я і, разом з передніми і задніми лапами, головою і хвостом здався на ласку природи, припинив опір. Поволі мені ставало щораз легше і легше. Я вже не знав, що відчуваю — муку чи благодать, не розумів, де я — у воді, чи у вітальні. А хіба важливо, де я і що роблю? Аби тільки приємно було. Ні, я вавіть приємності вже не почуваю. Зникли місяць і сонце, розсипались на пopoх земля і небо, а я занурився у цілковитий спокій. Вмираю. Смерть несе мені цей спокій. Вічний спокій дарує лише смерть. Намуамідабуцу. Намуамідабуцу [216]. Яка благодать! Яка благодать!
216
Молитовний вигук буддистів секти Дзьодо й Сінсю, щось на зразок християнського «Господи, помилуй!»