— Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.
- У якійсь справі? — господар споважнів.
— Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому…
— Це ж чудово! — підбадьорив господар.
— Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.
— Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?
— Ви читаєте вірші в супроводі мелодії? І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?
— Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.
— 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня? [44]
— Ні.
— То, може, щось схоже на Бусонову [45] «Сюмпубатейкьоку»?
— Ні, ні.
— Що ж тоді?
— Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу [46]про самогубство закоханих.
— Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?
«Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» — подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», — виправдував я господаря і дозволив йому й далі гладити себе.
— Так, саме того, — підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.
— А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?
— Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета — перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.
— То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.
— Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.
— Вибачте, і добре виходить?
— Як на перший раз, гадаю, вдало.
— А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?
— Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе гостя в квартал розваг Йосівара.
— Ого, важка сцена! — як і личить учителеві, господар злегка нахилив голову. Випущена з носа хмарка тютюнового диму, торкнувшись вуха, попливла над головою.
— Не така вже й важка, — спокійно заперечив Тофу-кун. — Адже в ній виступають лише гість, човняр, повія, накаї, яріте і кембан.
Почувши про повію, господар трохи скривився. Про «накаї», «яріте» «кембан» він, мабуть, не мав жодного уявлення, тому насамперед запитав:
— Накаї — це служниця в будинку розваг?
— Ми ще не досліджували цього питання, але мені здається, що накаї — служниця в чайному будиночку, а яріте — радниця в жіночих справах у будинку розваг.
Хоч Тофу-кун кілька хвилин тому й казав: «Ми намагаємось наслідувати акторів, щоб персонажі були як живі», — але, видно, не з'ясував собі, хто такі накаї та яріте.
— Отже, накаї прислужує у чайному будиночку, а яріте проживає в будинку розваг? Гаразд, А кембан? Це людина чи якийсь заклад? І якщо людина, то чоловік чи жінка?
— Гадаю, все-таки чоловік.
— Чим він зайнятий?
— Таких подробиць ми ще не з’ясували. Найближчим часом візьмемося до цього діла.
«Певно, безглузді ті ваші діалоги», — подумав я і зиркнув на господаря. На превеликий подив, він мав поважний вигляд.
— Хто, крім вас, бере участь у декламації?
— Чимало людей. Роль повії виконував К-кун, юрист. У нього пишні вуса, а говорити йому доводиться солодким голосом. Тому виходить трохи кумедно. До того ж в одному місці повія має битися в конвульсії…
— Невже без конвульсії не обійтися? — поцікавився господар.
— Ні. Що не кажіть, а найголовніше — емоціональна виразність:- Тофу ніколи не забував виявити свої знання з літератури.
— Ну, й добре він бився у конвульсіях? — спромігся на дотеп господар.
— За першим разом це йому не зовсім вдалося. Що не кажи, а таки хвороба, — пожартував і Тофу-кун.
— До речі, яка роль випала тобі?
— Роль човняра.
— Човняра? — промовив господар, наче хотів сказати: «Якщо ти граєш човняра, то я впораюсь навіть з роллю кембана». — А потім ущипливо додав: — І важко було грати?
Тофу, здається, зовсім не розсердився.
— Через того човняра довгожданий вечір декламації зійшов нанівець, — спокійно розповідав він. — Річ у тому, що поряд з будинком, де збирається наш гурток, у пансіоні мешкають студентки. Звідкись вони довідалися, — сам не знаю, як їм це вдалося, — що збирається наш гурток, підкралися під вікна й слухали. Я виконував роль човняра як справдешній актор. «Коли так і далі піде, то я на коні», — тільки подумав я, коли це… Певно, я занадто жестикулював, і студентки, що досі стримувалися, раптом пирснули зо сміху. Зайве казати, як я розгубився, зніяковів. Мені відразу наче заціпило. Довелось нам усім розійтися.
44
Бай Летян (інакше — Бо Цзюйі)(772–846) — видатний китайський поет, популярний в Японії з давніх-давен
45
Йоса Бусон (1716–1783) — відомий японський поет у жанрі «хайку». «Сюмпубатейкьоку» («Мелодії весняного леготу на Кінській греблі» — його збірка віршів, видана 1777 року
46
Тікамацу Мондзаемон (1653–1724) — знаменитий японський драматург, автор п’єс для театру ляльок, зокрема про самогубство закоханих. Його називають японським Шекспіром