«Ач який! Хоче, щоб я ганявся за двома зайцями», зметикував господар і захотів узнати, що ж буде далі.
«Як Вам відомо, м’яса на павиному язиці на півмізинця, а тому для наповнення такого ненаситного
шлунка, як Ваш…»
— Брехун! — зневажливо кинув господар.
«…доведеться роздобути штук двадцять-тридцять. Мене тільки турбує, що їх можна надибати лиш у зоологічному саду або в парку Асакуси, а в звичайній крамниці, де продають биту птицю, їх зі свічкою вдень не знайдеш…»
— Ти ж задля власної примхи морочиш собі голову, — в голосі господаря не вчувалося й крихти вдячності.
«B епоху найбуйнішого розквіту Стародавнього Риму павині язички були у великій моді, вважалися вершиною шляхетних розкошів, тому Ви можете собі уявити, яке жагуче бажання поласувати ними вкоренилося в моїй душі…»
— Ото дурень! Що там уявляти? — байдуже проказав господар.
«Пізніше, в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, повсюдно у Європі без цього делікатесу не обходився жодний бенкет. Пригадую, граф Лейсістер, запросивши королеву Єлизавету в Кенілверс, пригощав її павиним м’ясом. А картини славетного Рембрандта… Скільки пав з розпущеними хвостами ви побачите на пишно заставлених наїдками столах!…»
- Якщо маєш час описувати історію страв з павиного м’яса, то, видно, ти не дуже зайнятий, — пробурмотів господар.
«В кожному разі, я, як і ви, захворію на шлунок, якщо й надалі їстиму стільки, як тепер».
— «Як і ви» зовсім недоречно. Нічого з мене робити якесь мірило хвороби, — мимрив господар.
«Історики пишуть, що римляни двічі-тричі на день влаштовували бенкети. А якщо сідати за стіл так часто, то можна зіпсувати шлунок навіть здорової людини, не кажучи вже про таких, як Ви…»
— От нахаба! Знову «як ви»!
«Завдяки клопітким дослідженням дійшовши висновку, що не можна сумістити ненажерливості з гігієною, римляни винайшли оригінальний спосіб поглинати силу-силенну розмаїтих наїдків і водночас підтримувати органи травлення в нормальному стані».
— Оце так! — господар повеселів.
«Після трапези вони неодмінно купалися у ванні, а тоді вибльовували все, що перед тим спожили. Після такого очищення знову сідали до столу й по саму зав’язку наїдалися різних ласощів, а порозкошувавши, знову верталися в купальню. Так вони досхочу смакували улюбленими стравами без жодної шкоди внутрішнім органам. Я особисто вважаю — римляни одним пострілом убивали двох зайців…»
— Таки правда, одним пострілом двох зайців. — На обличчі господаря проглядала заздрість.
«Що й казати — в нашому двадцятому столітті завдяки бурхливому розвитку засобів сполучення збільшилося число бенкетів. Я глибоко переконаний, що тепер, у критичному другому році російсько-японської війни, для нашого звитяжного народу настала потреба наслідувати стародавніх римлян й опановувати мистецтво гарячих ванн і випорожнення шлунків. У мене серце болить, як подумаю, що коли до цього не вдатися, то в недалекому майбутньому наша нація, як і Ви, слабуватиме на шлунок…»
«Знову «як ви»! — подумав господар. — От набрида!»
«Якщо за таких обставин ми, люди, добре обізнані із Заходом, вивчимо стародавню історію, легенди, відродимо занедбані істини, зробимо їх надбанням суспільства, то, так би мовити, викорінимо зло в самому зародку. Цією доброчинністю ми віддячимо державі за те, що день у день можемо розкошувати й насолоджуватися, скільки душа забажає…»
— Щось дивне він пише, — похитав головою господар.
«Тому-то останнім часом я кинувся на пошуки творів Гіббона, Момзена і Сміта [50]. Та, на превеликий жаль, я ще не міг добрати ключа до відкриття великої істини. Але, як ви самі знаєте, я належу до людей твердої волі і задумане будь-що доводжу до кінця. Тож сподіваюсь незабаром відродити безцінний давній звичай випорожнювати шлунок. Будьте певні, про вищезгадане відкриття я неодмінно повідомлю Вас. А вже тоді мені хотілося б почастувати Вас згадуваними тотімембо або павиними язичками. Гадаю, моя праця виявиться корисною і для мене особисто, і для вас, уже хворого на нетравлення шлунка. 3 щирою повагою Ваш Мейтей..
«А чи не хоче він ошукати мене?» — засумнівався господар. Та оскільки лист був написаний вельми серйозно, він спокійно дочитав його до кінця. Потім, засміявшись, промовив:
— Ну й ледащо! Навіть на Новий рік не обійдеться без витівок.
Наступні кілька днів минули без особливих подій. Мені обридло жити без пригод, спостерігати лише, як у білому порцеляновому глечику поступово в’януть нарциси, а натомість на гілці розпускається сливовий цвіт. Тож я двічі пробував зустрітися з Мікеко, але так і не побачив її. Перший раз я подумав, що її нема вдома, а коли завітав удруге, то дізнався, що вона захворіла. Сховавшись за аспідистрою, що росла в глечику для умивання, я почув за сьодзі розмову вчительки і служниці.
50
Момзен Теодор (1817–1903) — видатний німецький історик, фахівець з римської історії. Сміт Ґолдвін (1823–1910) — англійський критик й історик