— Під тією сосною? Якою сосною? — схвильовано запитав господар.
— Під сосною повішених, — відповів Мейтей і запнув вилоги свого кімоно.
— Вона ж росте на пагорбі Конодай, — втрутився Канґецу.
— То сосна, на якій вішають дзвони, а на тій, що в кварталі Дотесамбан, вішаються люди. З давніх-давен ходять перекази, що кожного, хто пройде під тою сосною, пориває вішатися. Вздовж насипу росте з десяток сосен, але знайте: якщо хтось вкоротить собі життя, то тільки на цій. І таке трапляється кілька разів на рік. Дивно, але чомусь інші дерева не навіюють думок про смерть. Я поглянув на сосну. Її гілля хилилося над дорогою. «Яка краса! — подумав я. — Навіть жаль її покидати. Може, хтось надійде й захоче повіситися». Я роззирнувся, але не побачив і живої душі. «Доведеться, мабуть, самому вішатися, — міркував я. — Е ні, стривай, це ж небезпечно, так і життя можна загубити!» Кажуть, у давнину греки розважалися на бенкетах тим, що імітували повішання. Ось як це робилося: людина піднімається на підставку й стромляє голову в зашморг. У мить, коли з-під її ніг вибивають підставку, вона пускає мотузку й зістрибує на землю. Коли так, то чому б і мені не проробити таку процедуру. Я вхопився за гілляку й вона, граціозно вигнувшись, нахилилася додолу. Я уявив, як плавно вона гойдатиметься під вагою мого тіла, і відчув шалений захват. «Обов’язково повішусь, — вирішив було я, але, згадавши про Тофу, завагався: А що, як Тофу прийде і йому доведеться довго чекати? Краще вже спершу зустрінуся з ним, порозмовляю, як пообіцяв, а тоді вернуся сюди». І я подався додому.
- Оце й усе? — спитав господар.
- Цікаво, — посміхнувся Канґецу.
— Приходжу додому — Тофу нема. Натомість лежить листівка: «Сьогодні в мене багато пильних справ і не можу навідатися, але сподіваюся, що найближчим часом неодмінно з вами побачуся». Я заспокоївся й подумав: «Тепер без клопоту можу вішатися». Нашвидку взувши ґета [61], я мерщій подався на те саме місце…» — Мейтей поглянув на господаря, на Канґецу й замовк.
- Ну, прибіг, і що ж? — не витримав господар.
- Отут і починається найцікавіше, — промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.
— Дивлюся, аж мене хтось випередив, — вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!… Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса [62], то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? — закінчив Мейтей.
Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті [63]. Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:
— Відразу в таке годі повірити, — надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.
— Невже і тобі кортіло повіситися?
— Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.
— О, цікаво, — Мейтей теж напхав у рот куямоті.
— Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!» Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня. Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?» Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого! А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.
Не тільки господар, але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: «А може, він теє…» Вони мовчали й пильно слухали.
— Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, — сказав він. — Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!
— Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати її м’я?