Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».
— Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, — відказав Канґецу.
— Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?
— Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу… Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга — перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» — Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому», — вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє, я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос — здалека чи з-під води, — але, нaпевне, це був голос панночки. «Я тут!» — мимохіть вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився над рікою, я озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», — відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води. «Вона там, під водою, — подумав я і виліз на поруччя. — Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час» Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан [64] і каменем безстрашно полетів униз.
— Таки стрибнув? — закліпав очима господар.
— А я не сподівався, що до цього дійде, — і Мейтей вхопив себе за кінчик носа.
— Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», — і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.
Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.
— Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою. І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати літературний світ, якби на фактичних даних написати книжку про людську індукцію!… До речі, що сталося з панночкою? — поцікавився Мейтей.
— Кілька днів тому я ходив вітати її з Новим роком. Перед ворітьми вона грала зі служницею у волан і була цілком здорова.
Господар, що вже давно над чимось зосереджено думав, аж тепер розтулив рота.
— Зі мною теж була пригода, — сказав він, наче давав зрозуміти, що, мовляв, і він не ликом шитий.
— Яка пригода? — запитав Мейтей. Від кого-кого, а від господаря він, звісно, такого почути не сподівався.
— І теж наприкінці року.
— Дивний збіг. У всіх наприкінці року щось трапилося, — посміхнувся Kaнґeцy. На місці викришеного зуба у нього стирчав шматок куямоті.
— А чи не того ж дня і о тій же годині? — втрутився Мейтей..
— Ні, приблизно двадцятого числа. «Замість новорічного подарунка, — сказала мені дружина того дня, — краще поведи мене послухати Сетцу Дайдзьо» [65]. — «Чому б і не повести, — відповідаю. — А яка сьогодні вистава?» Дружина заглянула в газету: «Унаґідані». — «Мені вона не подобається, краще сходимо в театр іншим разом». Того дня ми так нікуди і не пішли. Наступного дня дружина знову розгорнула газету: «Сьогодні «Хорікава». Може, підемо?» — «У ній надто багато грають на сямісені [66] Шуму багато, а змісту ніякого. Краще згодом». Дружина невдоволена вийшла з кімнати. Третього дня вона рішуче заявила: «Сьогодні показують «Сандзюсанґендо». Я будь-що хочу послухати Сетцу Дайдзьо в «Сандзюсанґендо». Не знаю, може, й ця п’єса вам не до вподоби, але прошу вас піти заради мене». — «Якщо вже ти так хочеш, можна й піти, але це найкраща вистава і, напевне, там не протовпишся. Тож сумніваюся, чи потрапимо ми в театр. Адже здавна повелося, що потрібні місця наперед замовляють у чайному будиночку при театрі. Не годиться порушувати узвичаєні правила. На жаль, і сьогодні не варто морочитися». Майже крізь сльози дружина проказала: «Я — жінка і тому не знала, що все так складно, але ж і мати Охара, і дружина Судзукі, Кімійо-сан, ходять у театр, поминаючи всякі формальності. Нехай ви і вчитель! Хіба ви не можете обійтися без зайвого клопоту? Нестерпна ви людина!»- «Гаразд, — здався я, — підемо, хоч я певен, що марно. Повечеряємо і підемо на трамвай». Настрій у дружини відразу покращав. «Якщо їхати, то треба встигнути туди до четвертої години. Нема чого гаятися». — «Навіщо до четвертої?» — питаю я, а дружина відповідає, що, як пояснила їй Кімійо-сан, треба заздалегідь зайняти місця. «Отже, після четвертої вже пізно?» — ще раз перепитав я. «Так, пізно», — відповіла дружина. І раптом — хочете вірте, хочете ні, - мене почало морозити.
65
Сетцу Дайдзьо (1836–1917) — славнозвісний актор театру «Кабукі». «Кабукі», як і «Но» — різновид японського класичного театру