— Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? — спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.
— Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.
3араз господар мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.
Посміхаючись беззубим ротом, Канґецу мовив:
— Справді, яка прикрість!
Наче сам до себе Мейтей наївно докинув:
— Щаслива та жінка, в якої такий чуйний, як ти, чоловік.
3а сьодзі почувся кашель господині.
Я уважно вислухав усі три розповіді і не завважив у них нічого веселого, ані cумного. Я дійшов висновку, що люди нудяться і, щоб згаяти час, патякають язиками. Вони настільки обмежені, що регочуть з несмішного і захоплюються нецікавим. Я вже давно помітив, що мій господар свавільний і вередливий, та оскільки він не з балакучих, я не розумів його до кінця. І ця таємничість трохи мене лякала. А от після сьогоднішньої розмови мені захотілося його зневажати. Слухав би собі мовчки тих двох! Чого він доcяг, коли погнався за іншими й собі взявся плести несусвітенні дурниці? Невже Епіктет навчав кого так робити? Одне слово, і гoсподар, і Кaнґецу, і Мейтей — сумирні відлюдники, але хоч вони і вдають із себе святих та божих, байдужих до суєти людей, насправді їм не чужі ні марнославство, ні зажерливість, ні інші земні бажання. Щодня у їхніх балачках проблискує саме суперництво — от би перегнати, обійти ближнього! Koли хтось виривається уперед, вони ладні перегризти йому горло, як хижі звірі, що потрапили в одну клітку. Як це жалюгідно! Тільки одна в них чеснота і то мізерна: їхні слова і поведінка позбавлені нудної одноманітності, властивої звичайним дилетантам.
Такі думки зовсім відохотили мене слухати їхню розмову. «Піду-но краще довідаюсь, як там Miкеко», — вирішив я і подався до двору вчительки. На брамі я вже не побачив святкових прикрас зі cоснового гілля і солом’яних гірлянд — як-не-як після Hового року минуло десять днів, але яскраве проміння весняного сонця лилося на землю з бездонногo неба без жодної хмаринки і невеличкий, з десять цубо, сад був чарівніший, ніж на Новий рік. На веранді лежав дзабутон [68], ніде ні живої душі, сьодзі щільно засунуті — мабуть, учителька музики пішла до лазні. А втім, мені було байдуже, дома вона чи ні. Мене турбувало інше: чи одужала Мікеко. Довкола панувала тиша. Я видряпався на веранду і з брудними лапами розлігся на подушечці. Виявилося, що лежати тут приємно. Koли я, забувши про Мікеко, непомітно закуняв, з-за сьодзі долинули людські голоси.