— Куди він подався?
— Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.
— До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.
— Авжеж, — погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.
Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:
— Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?
— Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей не зможе вилікувати, якщо сидіти на самому варенні, - господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.
- Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?
- Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, — вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання…
— Та що ви? — здивувався гість.
— Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.
— Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варенням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!.. — Господинині нарікання розвеселили Мейтея.
— А нещодавно навіть маля нагодував…
— Варенням?
— Та ні, редькою… Уявляєте! «Іди сюди, дитинко, каже, — татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…
— Як це?
Мейтей у всьому дошукувався першопричини.
— Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?
— Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.
— О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу! — запально вигукнула господиня.
— Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, — недоречно весело моралізував Мейтей.
— Ви глибоко помиляєтеся…
— Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?
— Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі,- загадково проказав гість.
— Я не сказала б, що він розбещений, якби не книги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.
— Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.
— Але ж все одно доведеться колись платити, до безвіку відтягувати не будеш, — сумовито вела господиня.
— Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.
— Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, — каже, — не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому Римі. Це тобі буде наука на майбутнє…
— А що ж там сталося? — загорівся Мейтей, розворушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.
— Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін…
— Тарукін? Трохи дивно.
— Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.
— Сьомий Тарукін… дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?
— Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, — накинулась господиня.
— Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені здалося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно… Постривайте, сьомий римський цар… я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?
— Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.
— Ну, ну.
— «3а скільки?… — спитав цар. Жінка зажадала багато. «Дорого, може, віддаси дешевше?» — спитав цар.
Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.
— Це вже даремно.
— У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.
— Ого…
— Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», — і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?» Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон [78] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» — тільки й устиг обуритися цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?» — «Як і за дев’ять», — відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести — три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у вогні», — подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки… «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», — пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.