— То як картина?
— Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, — почав господар. — І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!
Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.
Мистецтвознавець розсміявся.
— А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. — І почухав потилицю.
— Що «наплів»? — господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.
— Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! — Видно було, що він задоволений своєю витівкою.
3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.
Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:
— Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12] порадив Гіббонові [13] не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно, коли він буквально всі мої слова поважно, виклав на засіданні Товариства японської літератури. Близько ста чоловік уважно слухало й ніхто не засумнівався у словах промовця. А от іще одна цікава історія. Недавно в присутності одного літературознавця, коли зайшла мова про, історичний роман Гаррісона «Теофано», у мене вихопилося, що з усіх історичних романів цей найкращий і що особливо яскраво описано моторошну сцену смерті героїні роману. То цей добродій — він сидів навпроти мене — замість того щоб сказати, мовляв, «не знаю», «не читав», узявся повторювати: «Так, так, це справді чудовий уривок». Я одразу зрозумів, що як і я, він теж не читав цього роману.
Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.
— А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?
Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.
Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.
— Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… — і зареготав.
Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».
В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:
— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.
— Ти знов, мабуть, глузуєш?
— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.
— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.
Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:
— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.
Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.
Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк — на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.