Машинально прислухаюся.
— …зовсім псих! Зовсім! Ненормальний. З ніг збив — і в яр… А ви де були? Де ви були, дебіли?! Він же мене… Він мене ледве не вбив! Ніж до горла: читай, кричить, вірші!
— Які вірші?
Це підполковник.
— Не знаю! — дівчина на межі істерики. — Ну, вірші! Як там… зараз… «Ви страшні, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»
— «…Ви — страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно — я не знаю; таж я нічим не винна перед вами — і все ж я почуваю, що боюсь!»
Чесне слово, саме вирвалося.
Дівчина замовкає, жалюгідно плямкаючи губами. Підполковник стрімко обертається до мене:
— Що ви сказали?
— Це Шекспір. «Отелло». Діалог Дездемони й Отелло, дія п'ята, сцена друга, — лепечу я.
— Звідки ви це знаєте? — підполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзі, до самих висот.
— Як — звідки? Із п'єси. Я Шекспіра читав… у театрі бачив…
Таке враження, ніби я виправдовуюся.
— Ясно.
По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я — чоловік підозрілий. Язик мій — ворог мій! Мовчав би нишком… На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.
— Що він сказав?
— «Ваш вихід».
Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.
— Ви знайомі?
— Ні. Вперше його бачу.
Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:
— Куди повезете?
— У невідкладну допомогу, куди ж іще?
— Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, — це мені, — поїдете з нами.
2
Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків — і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.
Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:
— Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.
— Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.
— Широкого? Це як?
— Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…
Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.
— І швець, і жнець… — Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. — Працюєте де?
— Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…
— Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».
Формулювання мені не сподобалося.
— Документи з собою?
— Ні. Тільки візитівки. Ось…
Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.
— Вдома зараз є хто-небудь?
— Є. Мають бути. Дружина, син…
— Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.
Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»
— Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези — їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.
Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.
— Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?
— З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…