— Що ж, дуже радий познайомитися. Я — Василенко, Степан Іванович, — й потиснув руку Дмитрові Шаповалу, а потім Олексі Рябошапці.
Знайомство з акторами викликало у Степана Івановича збентеження. Спочатку він ніби зрадів такій нагоді, бо це ж, справді, саме ті, яких він давно шукає. Тепер можна викинути з голови думку про втечу, яка свердлила мозок. Але водночас він і тривожився — адже він ніякий не актор.
Запросивши гостей сісти, Василенко думав, з чого йому почати розмову. Якщо люди розумні, — гадає, — то відразу помітять, що він не своїм плугом оре. Може, краще розповісти все, як є?
Шаповал і Рябошапка сіли на старому дивані, який заскрипів, пружинами, а господар узяв табуретку й примостився поблизу гостей. Він збирався з думками, щоб почати розмову, але Шаповал випередив його:
— Де ж ви, Степане Івановичу, працювали, на якій сцені?
Е, бий його лиха година — саме ж цього й боявся. То вже чи хочеш, чи не хочеш, а доведеться, Степане, сповідатися.
— Де працював, питаєте? — глянув на Шаповала і на Рябо-шапку. — Не знаю, навіть, як і відповісти. — На хвильку замовк. — Я, люди добрі, ніякий не театрал. Усе своє життя — а мені, слава богу, вже п’ятий десяток — був садівником.
— Як? — здивувався Рябошапка, — ви садівник?
— Садівник-практик. Перед самою війною працював над новим сортом яблук. Робота окрилювала, і не тільки мене… Тому й не хотілося евакуюватися. Правду кажучи, я не вірив, що німці можуть…
Василенко зробив паузу, ніби обдумував, чи не говорить зайвого.
Шаповал нетерпляче спитав:
— А як же ви стали «актором»?
— А так. Коли переконався, що війна надовго, то взяв дружину, синочка десятирічного й перебралися сюди — на тещину маєтність! — Василенко кивнув у бік голих кутків кімнати, на долівку. — Гадав пересидіти тишком-нишком, адже ніхто тут мене не знав. Та не так сталося, як гадалося. Через два місяці поліцаї витягли мене із закутка, всипали нагаїв нижче пояса й потягли до Приморська в комендатуру, вважали, видно, що спіймали важну птицю.
І от заводять мене до приймальні начальника. А тут якраз і комендант з’явився з цілою юрбою, видно, заступників та помічників. Зайшли всі до кабінету, а за хвилину, може, за дві і мене завели.
Комендант — підполковник. Свої називають його оберштурмбанфюрером. Високий такий, стрункий, з короткими рудими вусами і з хрестом на грудях. Сів у крісло біля бюро, поглянув на мене допитливо й питає, спотворюючи мову:
— Якій ві імейт професій?
І тут мене ніби нечистий поплутав. А що, думаю собі, коли назватися актором? Колись чув я розмови про безробіття артистів у Німеччині. Був певен, що, почувши про актора, гітлерівець гримне на мене й скаже: «Йди геть!» На біса, міркував собі, німцям артисти, їм давай здорову робочу силу, якою можна замінити тих, що пішли воювати. Тимчасом комендант вдруге запитав, вже підвищеним тоном:
— Но, я спросіт: якій імейт спеціальность?
Я роблено усміхнувся і відповів:
— Актор я, пане начальнику.
— Го, ві ест комікер? Хо-хо-хо, — зареготав він і підвівся з крісла, підходить до мене.
Ну, думаю, зараз покаже мені поріг. Аж ні. Поблажливо так поплескав мене по плечу й говорить:
— Комік єст гут, корошо. Ві будет організоват концерт, німецькі зольдат надо музик, пісня…
Познайомившись з моїм військовим білетом — у ньому зазначено, що я непридатний до військової служби, — оберштурмбанфюрер ще раз поплескав мене по плечу й знову задоволено засміявся:
— Хо-хо-хо! Комік єст гут. Пух-пух найн. Ві будет концерт організовайт, музік.
Я знизував плечима, робив вигляд, що не розумію. Тоді комендант покликав перекладача. Хтозна, що він за людина, той тлумач — наш чи німець, а передавав мені українською мовою: оберштурмбанфюрер, мовляв, дуже радий, що ви є театралом, йому дуже потрібна саме така людина, й доручає вам, пане Василенко, створити в міському клубі хороший ансамбль. Та, боронь вас боже, не здумайте відмовлятися. Зважайте — вам виявляють честь. Перекладач говорив, а мене в лихоманку кидало, бо я саме й думав признатися комендантові, що ляпнув з дурного розуму, пожартував… А це попередження перекладача налякало мене.
Одне слово, викручуватись було пізно. Видали мені довідку, і я пішов. Не боявся вже ні патруля, ні поліцая.
Вислухавши господаря, Шаповал і Рябошапка перезирнулися:
— Оце так історія, — підвівся Шаповал. — Ви, Степане Івановичу, хотіли за актора зійти, аби до Німеччини не їхати, а комендант сказав: «Комік гут!»