Василенко насторожився. Репліка Шаповала змусила замислитись: а чи варто було йому так одразу викладати все? Уперше ж бачиться з ними.
Рябошапка помітив раптову зміну в його настрої:
— Та ви не переживайте, Степане Івановичу. І оскільки взулися, як кажуть, не в свої черевики, то так уже й ходіть, не видавайте, що вони вам не по нозі, згодом обійдуться. Ми пропонуємо вам свої послуги. Візьміть мене художнім керівником, а організаційні справи покладіть на Дмитра Шаповала. Усе буде гаразд. Ми допоможемо вам і кадри знайти, і репертуар відповідний підберемо. Директорові ж не обов’язково бути актором. А комендантові однаковісінько…
Розсудливі слова гостя розвіяли неспокійні, бентежні думки господаря, він мовчки кивнув, а Рябошапка вів далі про свій задум щодо створення ансамблю.
Дмитро Шаповал перебив його:
— Словом, Степане Івановичу, і художню, і організаційну частину справи доручіть нам. Ваша буде марка, чи, як кажуть німці, фірма. Найбільше нас цікавить ось що: хто буде глядачем і слухачем наших концертів?
Питання ясне, і Степан Іванович відверто сказав:
— Треба думати, що комендант не за приморців уболіває і не за полонених.
— А що скажуть на це наші люди? — зауважив Рябошапка.
Василенко завагався на мить, бо не зовсім певний ще був — хто його гості. І, щоб не ляпнути, бува, чого, зауважив:
— Та ж люди, прошу, різні. Одним буде подобатись — в долоні плескатимуть; інші будуть ганьбити — називатимуть нас зрадниками. Всім же однаково, мабуть, важко догодити. Так я гадаю. Може, у вас інша думка? — Він уважно дивився то на Рябошапку, то на Шаповала.
Шаповал відчув у відповіді Степана Івановича щось насторожене, дипломатичне.
— Так, це правда, — сказав він, — люди різні й по-різному, звичайно, сприймуть появу нашого ансамблю.
— То я радий, Дмитре Карповичу, що порозумілися, — спокійніше заговорив господар. — Що ж до ансамблю, то мене, прошу, не зовсім скидайте з рахунку — я був активним учасником художньої самодіяльності радгоспу, співав баритоном.
— О, — перебив Рябошапка, радіючи. — Навіщо ж скромничати! Для ансамблю, Степане Івановичу, це справжня знахідка…
Вони довго ще вели розмову, думали, сперечалися, узгоджували. Переконавшись, що садівник Василенко чесна радянська людина, Шаповал і Рябошапка говорили вже відвертіше.
Правда, для Василенка не існувало ще ні журналіста армійської газети Петра Малюка, ні лейтенанта Червоної Армії Григорія Кропиви. Для нього вони — артисти колишнього українського театру, яким не вдалося евакуюватися.
Домовилися: Василенко знає Шаповала і Рябошапку ніби як товаришів по роботі; вони відмовилися їхати на схід, знайшли його — організатора ансамблю за оголошенням біля Будинку культури.
У розмовах, дискусіях минула ніч.
Ранок видався похмурим — з моря насувалася густа імла, хмари спускалися все нижче й, зачепившись за вершину гори, розсіювалися дрібним, але густим дощем. Після майже півторамісячної холодної завірюшної погоди це був перший зимовий дощ.
Василенко, Шаповал і Рябошапка йшли стежкою один за одним; зустрічний вітер різко бив у обличчя холодними, колючими краплинами, сліпив очі. А вони йшли, поспішали, ніби там, у окупованому ворогом місті, чекала на них їхня доля, і не можна було гаяти ані хвилини.
За півтори години відміряли по грязюці вісім кілометрів, і о дев’ятій ранку прибули до комендатури Приморська, яка розташувалася у величезному триповерховому приміщенні, з легкими колонами біля парадного входу.
— Цікаво, що раніше було в цьому будинку? — запитав Шаповал.
— Санаторій гірників, — пояснив Василенко, — шість тисяч шахтарів щороку поправляли тут здоров’я.
— А паркан і ряди колючого дроту поверх нього — теж для гірників? — іронізував Рябошапка.
— Ні, — сумно посміхнувся Степан Іванович, — то вже надбудова «нового порядку».
Біля брами, закутавшись у плащ, походжав поліцай. А в будочці сховалися від дощу німецькі автоматники.
Шаповал і Рябошапка зупинились. Василенко підійшов до вартових, — ті перевірили документи і, вислухавши його пояснення, відкрили браму. Перед ними відразу з’явився молодий лейтенант. Він уже знав Василенка: возив його в табір військовополонених вербувати акторів.
Пізнав унтерштурмфюрера і Кропива. Так, це той самий, що, усміхаючись, вистрілив з пістолета у голову полоненого.
Веселий убивця, чепурун в чорному мундирі унтерштурмфюрера, залишив Василенка та його супутників у просторому коридорі під наглядом чергового офіцера та автоматників, а сам пішов доповісти начальству.