Минула година, а його все нема. В головах фундаторів ансамблю зароїлися думки, сумніви: самі прийшли до дідька в зуби. Чи не потраплять вони замість ансамблю у концтабір?
Та ось поспішно відчинилися двері, і з кабінету вискочив-унтерштурмфюрер. Похмурий. Василенко хотів було щось у нього спитати, та він тільки гримнув на нього: «Почекай!» — і подався сам.
З’явився Пауль Затлінг аж по обіді, покликав Василенка і-пішов з ним до начальства. А Шаповал і Рябошапка мовчки сиділи на лавочці, думали про одне й те ж: як Василенко доповість, про них комендантові? Чи не вийде, бува, чого непередбаченого?
Час тягнувся для Шаповала і Рябошапки болісно довго, і мимоволі закрадалася чорна думка: а що коли Василенко не той, за кого вони його прийняли?
…І ось вони в кабінеті коменданта. Степан Іванович представив оберштурмбанфюреру Людвігу Шварцу Дмитра Шаповала і Олексу Рябошапку як акторів, яких добре знає і які виявили бажання служити своїм мистецтвом непереможній армії великої Німеччини.
Комендант сидів за столом у м’якому шкіряному кріслі; був напідпитку, в доброму настрої. Уважно спостерігаючи злегка захмелілими зеленкуватими очима за трьома чоловіками, він не приховував своєї гордівливості: ці люди будуть оспівувати перемогу його батьківщини!
О, це буде справжня перемога! Досі його, оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца, переслідували тільки невдачі. Він уже був комендантом у двох інших містах України й боявся вийти за браму комендатури, щоб, бува, не влучила яка куля чи не потрапити до рук партизанів. А тут, бач, знаходить взаєморозуміння з підкореними.
На всі запитання Людвіга Шварца Дмитро Шаповал відповідав німецькою мовою. Це сподобалося комендантові. Але й дещо насторожувало. Він довго не зводив погляду з цього блакитноокого блондина й подумав: або ж цей актор є чистокровним арійцем, або московським шпигуном, що пройшов добрий вишкіл.
Усміхаючись круглими, як у сови, очима, комендант спитав:
— Де ж це пан Шаповал так добре навчився розмовляти по-німецькому?
— Ще з дитинства, пане комендант, — почав Шаповал. — Народився я й виріс у селі Шейн Горст у Сибіру, поблизу Омська. Там живуть переселенці з Німеччини, які переїхали туди ще за часів Катерини II. Разом з німецькими дітьми ходив до школи, пізніше, коли вчився в університеті, захоплювався німецькою літературою.
Хороше знання Шаповалом німецької мови, його зовнішній вигляд, те, що виріс він у німецькому селі, — все це імпонувало комендантові. Але за час війни, особливо на території совєтів, Людвіг Шварц звик ні в якому разі не піддаватися емоціям, нікому не довіряти. Щоб підтвердити чи розвіяти підозру, яка щойно зринула в ньому, запитав:
— Маєте документи?
— Так, звичайно, — вклонився Шаповал, і почав діставати з внутрішньої кишені піджака паспорт. Робив це неквапливо, намагався бути спокійним, впевненим, але серце зраджувало, застукало тривожно. Документ наче надійний, зроблений тут же, в Приморську, кумом Дарини Петрівни, хрещеним батьком Ольги Андріївни Назаром Барчуковим, котрий працює в паспортному відділі міського управління поліції. Усе ніби так, що й комар носа не підточить. А втім, чорт його знає.
Шаповал роблено усміхнувся, вдаючи спокійного, подав комендантові паспорт у зеленій обкладинці.
— Прошу, пане начальнику.
Рябошапка підсунув і свій.
Людвіг Шварц видавав себе за знавця літератури і мистецтва. У тридцять другому році, коли йому було двадцять п’ять, він учився на третьому курсі філології Берлінського університету. А коли гітлерівці захопили владу, практичний студент вирішив, що дальше навчання йому ні до чого — кар’єру тепер треба робити кулаками, а не головою. При нагоді ж любив похвалитися університетською освіченістю. І звисока, зневажливо ставився до тих, кому не вдалося пройти вузівського курсу.
Перевіривши документи «коміків» і не знайшовши в них нічого підозрілого, комендант вирішив вчинити їм ще деякий екзамен. Надто вже цікавив його оцей блакитноокий.
— Чи доводилося вам, пане Шаповал, вивчати щось з німецької класики, зокрема драматургії? — спитав оберштурмбанфюрер Шварц, хитро примружившись.
Шаповала це не збентежило. Він на мить замислився тільки над тим, про кого краще згадати? Про Шіллера? Драматичні твори його він студіював у оригіналах. А може, про автора невмирущого «Фауста» — Гете? Чи про великого політичного поета Німеччини Гейне? Він міг би докладно розповісти про творчість кожного з них, та побоюється, чи не викличе, бува, незадоволення у коменданта, бо ці класики в опалі у фюрерів фашистської Німеччини. Вирішив лише згадати про них. Та зате він на повний голос скаже про Ніцше…