Якось, зайшовши до ресторану, Шаповал побачив Пауля, що нудьгував на самоті біля столика, і підійшов до нього.
— Можна біля вас, пане унтерштурмфюрер? — вклонився Шаповал.
— Сідайте, — буркнув лейтенант байдуже.
Шаповал покликав офіціанта і тихо сказав:
— Пляшку коньяку і відповідну закуску до нього на дві персони.
Шаповал запросив лейтенанта розділити з ним вечерю й частував його, доки пляшка не спорожніла.
Така щедрість і чемність актора сподобалися молодому офіцеру, вони швидко порозумілися.
Паулю Затлінгу років тридцять; Шаповалу на три — чотири роки менше. Але різниці тієї майже не помітно, вони були як ровесники. Лейтенанта приваблювало те, що радянський актор говорить з ним його рідною мовою, ділиться своїми думками.
То ж, коли вони прибули до концтабору, лейтенант порадив Шаповалу, як краще виконати завдання.
— Той ваш старий дивак Василенко, — іронізував Пауль Затлінг, — гадав, мабуть, що досить йому тільки оголосити і всі актори, що є серед полонених, самі прийдуть до нього. Наївна людина.
— А ви, Пауль, хіба були з ним? — запитав Шаповал, ніби це для нього новина.
— Авжеж! — вигукнув хвальковито. — Спостерігав, як полонені глузували з нього. Один фанатик, зігнувшись знаком запитання, крикнув: «А цього не хочеш, фашистський блазень?!»
— Отак і сказав — фашистський блазень?! — перепитав Шаповал.
— О, як вони всі реготали зловтішно! І розтерзали б його, то я вчасно все припинив… Один влучний постріл і кінець, — гордовито сказав унтерштурмфюрер.
— Сумний досвід, — похитав Шаповал головою.
— Та то нічого. Ви будете інакше відбирати. Візьмете картотеку, там є всі дані. Хто вам буде потрібний, — накажемо викликати.
Шаповал подякував Затлінгу. В картотеці він швидко знайшов прізвища Миколи Григора та Івана Рубана й попросив Затлінга викликати їх.
Першим привели Миколу Григора. Зросту вище середнього, худющий, аж світиться. На вигляд років сорок п’ять. Насправді ж йому тільки тридцять. Шинеля незграбно висить на його вузьких, гострих плечах, довгі поли її звисають до забруднених кирзових чобіт і заважають йому рухатися. Стоячи біля порога, він дивиться на незнайомця з цікавістю й хоче збагнути, що ж то за один і для чого він його викликав?
А Дмитро Шаповал не квапиться. Він думає над тим, як краще повести розмову з актором, що саме сказати, щоб він повірив йому. Розмова буде без свідків, та хто знає, чи не підслухують стіни.
Шаповал привітно посміхнувся:
— Прошу, Миколо Івановичу, сідайте. Хоч ми ще не познайомилися, та я вже дещо про вас знаю. Тому й хочу повести з вами відверту розмову, як з товаришем за фахом. Я — Дмитро Шаповал, актор з колишнього українського театру. Щоб ви не думали про мене чогось недоброго, зізнаюся: такий же бранець, як і ви. Тільки й того, що не в концтаборі. Але не думайте, прошу, що за тридцять срібних… Боронь боже! Пішов на певний компроміс заради того, щоб мати розв’язані руки для інших справ. Те ж саме пропоную й вам: покинути табір, вийти на волю, врятувати своє життя. Запевняю, воно не купується ціною зради. Навпаки…
— Пробачте, — Микола Григор знизав плечима, — не второпаю, що ви пропонуєте мені?
— Іти до нас, до ансамблю, який ми створюємо.
— Та хіба то ж не зрада? — обурився Григор.
— Ні, Миколо Івановичу. Усе залежить від обставин. Головне — ваша принципова згода, а там домовимося, що нам робити…
— А хто ж мене випустить звідси? — перебив його Григор.
— Про те не турбуйтесь, Миколо Івановичу, є розпорядження коменданта міста.
Микола Григор мовчав, вагався. Щось дуже вже легко можна опинитися на волі.
Шаповал бачив те вагання полоненого і вирішив спробувати ще такий хід:
— Щоб вас, Миколо, не мучив сумнів, хто я й що, передаю вам доземний уклін од вашого товариша Грицька Кропиви. Пам’ятаєте, такого?
— Так, — кивнув Григор і враз пожвавішав. — Де ж він? Що ви знаєте про нього?
— Грицько Кропива, — сказав над самим вухом, — чекає на вас. Правду кажучи, я й приїхав сюди за його рекомендацією.
Микола Григор розмірковував: а що, власне, він втратить від того, що вийде з цього пекла? Хіба ж може бути на світі щось страшніше за фашистський концтабір?
Бранець глянув у очі Шаповала, які світилися непідробною щирістю, і не міг не повірити йому.
— Ну, коли так, я згоден…
— Я був певен, що ви саме так і вирішите, — зрадів Шаповал, потискуючи руку Григора.
Приєднався до них і актор Іван Рубан, колишній командир роти саперів.
Минали тривожні дні, тижні. Лінія фронту переміщалася далі на схід. Не чути вже було в Приморську гарматних пострілів.