Десь пополудні маленький автобус з групою акторів «Чорнокора» вирушив до Романівки. У ящику для музичних інструментів і костюмів лежала і невеличка валіза з вибухівкою. Про це знали тільки четверо. Гранату, яка має замінити капсуль-детонатор, Рубан тримав у внутрішній кишені піджака.
Слідом за автобусом ішов маленький броньовик, у ньому їхали лейтенант Пауль Затлінг і троє рядових, озброєних автоматами і ручними гранатами.
Біля Романівки, де шлях виривався з лісу, Шаповал, що сидів у кабіні, попросив водія зупинити машину.
— Десять хвилин на перекур, — оголосив він, і до Рубана півголосом, — орієнтуйся, Іване, все зважуй, помічай, куди саме йти, бо в темряві ж доведеться.
Іван Рубан мовчки кивнув, мовляв, розумію.
А коли на селище лягла густа темінь і став накрапати дощик, Рубан і Рябошапка, озброєні пістолетом, якого Малюк відібрав у свій час у штурмбанфюрера Ганса Шефера, та гранатою, вийшли надвір, немов би для охорони будинків, у яких зупинилися актори ансамблю, самі ж поринули в темряву, перемайнули через город, а там, дай боже ноги.
Ішли на південь, час від часу перевірялися за компасом. У темряві, та ще й по незнайомій місцевості рухатися було важко. Лише за півтори години вони наблизились до залізниці. Але не знали, на якому кілометрі від станції.
Поприсідали. Дощ майже вщух, стояла тиша.
— Тиша оманлива, — прошепотів Рубан, патруль обов’язково чатує десь, може, й недалечко. Рушимо, Олексо, по-пластунськи до самого полотна, все одно мокрі.
Та тільки вони відповзли метрів двадцять, як десь за кілометр — півтора від них здійнялася в небо червона ракета й повисла на кілька секунд, немов на парашуті, освітивши все довкола.
Іван Рубан встиг помітити: ліворуч, куди схилявся вогняний хвіст ракети, залізниця проходить по насипу. Патрулів не видно й не чути. Він підвівся на ноги, прошепотів: «За мною!» і, пригнувшись, кинувся до насипу.
Раптом він різко зупинився:
— Стій-но, Олексо, — й схопив Рябошапку за руку, — тут можуть бути міни, треба обережно.
З хвилину постояли мовчки, прислухалися.
Потім, промацавши перед собою кілька кущиків травички, Рубан знов шепнув другові:
— Іди по моєму сліду.
Так навпомацки вони за кілька хвилин добралися до самих рейок.
Віддихавшись, Іван сказав на вухо Олексі:
— Пильнуй, а я почну копати.
У цей час в Романівці закінчувався концерт. Все йшло як треба, начальство задоволене. Але настрій у Шаповала був пригнічений. Весь вечір непокоїла його настирлива думка: а що коли лейтенанту Затлінгу збреде в голову поцікавитися, де Олекса Рябошапка? Може ж йому забажатися, скажімо, відвідати хворого художнього керівника ансамблю під виглядом піклування про людину? Правда, з Паулем він на рівних, навіть на брудершафт пили. Але зараз лейтенант приїхав сюди не для розваги.
Отак свердлили й свердлили йому мозок тривожні мислі. Шаповал напружено думав, шукав і не знаходив відповіді. Виходить, не все зважено.
Занепокоєність Шаповала помітив лейтенант Затлінг. Коли вщухли оплески на заключний виступ акторів, він підійшов до шефа «Чорномора» й захоплено сказав:
— Добре зіграли, молодці! А ви, Дмитре, ніби не задоволені чимось?
— Та ні, Пауль, я, здається, застудився, — кашлянув, — горло поболює, й щось наче ломить мене.
— Та то не біда, Дмитре, зараз добре погріємося, і все минеться. Старик Кноре — командир запасного полку — запросин нас обох на вечерю. Ходім, — Пауль рішуче взяв Шаповала за руку.
Це трохи відігнало бентежні думки Шаповала. Нервове напруження ніби стихало.
Командир запасного полку Кноре, високий, худорлявий, з великими залисинами й сивими вусами, — одразу видно бувалого вояку, — стрункий, підтягнутий. Ще в першу світову був унтер-офіцером; три роки, — розповідав, — пробув у російському полоні, пам’ятає дещо з російської мови. Зараз йому за п’ятдесят. Має звання полковника, хоч командує запасним полком. Але це анітрішечки не шокувало його. «Чим далі від передової, — говорив він, — тим спокійніше».
Кноре був у захопленні від концерту:
— У такий суворий час і в такій глушині, — мовив полковник, — ви розважили нас музикою, піснею, танцями. Спасибі вам. І ще скажу, — вів далі полковник, — я три роки жив у Росії і не міг навчитися вашої мови. А ви, пане Шаповал, не були ще на моїй батьківщині, а так досконало володієте німецькою мовою. От за те, молодий чоловіче, і честь вам. За ваше здоров’я!
Шаповал уважно слухав полковника, він, здавалося йому, не такий, як інші, — простий, безпосередній, нема в ньому отого чадного нацистського фанатизму, й дивно, що жодного слова не сказав про їхні успіхи на східному фронті й ні разу не вигукнув: «Хайль Гітлер!»