Шаповал чемно подякував полковникові за комплімент, запропонував тост за здоров’я ветерана німецької армії і майже зовсім заспокоївся. Він знав слабість Пауля Затлінга до шнапсу й був певен, що все лейтенантове вивідування буде обмежене оцим щедро накритим столом. І раз у раз наповнював його чарку. А коли той був добре напідпитку, Шаповал вирішив, що час уже йти йому.
— Куди ви так поспішаєте, герр Шаповал, — зауважив Кноре, — з вами так приємно поговорити…
— Щиро дякую, герр полковник, — вклонився Шаповал, — я вважаю за щастя розмову з вами, та ранком треба бути в Приморську — за наказом коменданта «Чорномор» має дати великий концерт для молодих воїнів…
— Цікаво, що то за молоді воїни? — запитливо поглянув полковник на захмелілого Пауля Затлінга. А той розвів руками, мовляв, нічого не знаю.
Шаповал зробив вигляд, що це діло не його розуму, подякував за гостинність і пішов. Думки його зайняті долею побратимів. Де вони, як вони? Тільки ж удвох. Двоє сміливців та темна ніч…
Тим часом Рубан і Рябошапка поспішали. На стику двох рейок вони угризалися між шпалами в щебінь, видовбуючи гніздо для вибухівки. Справа посувалася повільно. Ломиком і топірцем довбати було небезпечно, бо порушиш тишу. Доводилося діяти здебільшого фінкою.
Минуло сорок тривожних хвилин. І ось роботу закінчено. Рубан витер чоло полою плаща, взяв пакунок з брусками толу га гранатою, міцно зв’язані дротом, засунув у щойно вирите гніздо і прив’язав до шпали. Здається, все. Тепер лишилося прив’язати до чеки німецької гранати нитку телефонного кабеля, протягнувши його попід рейкою, і тоді вони на коні. Та в цю мить десь під хмарами знову спалахнула ракета. Іван і Олекса розпласталися вздовж рейок, завмерли.
Коли ракета згасла, Рябошапка першим підняв голову, озирнувся навкруги.
— Не видно ні душі, — прошепотів.
— Слава богу! Вважай, що народилися в сорочках. Забирай, друже, в чемодан усі камінці, щоб тут не було ніяких слідів, — наказав Рубан теж пошепки.
Перевіривши ще раз, чи міцно прикріплений кабель до чеки гранати, ретельно замаскувавши все, Рубан слідом за Рябошапкою спустився з насипу. Рябошапка поступово розмотував провід з котушки, а Рубан придавлював його камінцями через кожні вісім — десять метрів, щоб і досвідчене око не помітило.
Метрів за сто — сто двадцять від насипу друзі присіли в невеличких кущиках і накрилися плащем Рябошапки. Довго сиділи навпочіпки, перешіптувалися, чекали.
Десь о першій годині ночі втретє спалахнула ракета. Вони миттю припали до вологої землі, спостерігаючи за насипом. Нічого не було видно й не чути. Вже закрадався сумнів: невже всі їхні зусилля виявляться марними?
— Коли б справді чекали на такий ешелон, тут безперервно снувала б дрезина, — висловив свою думку Рябошапка.
Рубан промовчав, не піддавався настрою друга. А за хвилину промовив, щоб заспокоїти занадто гарячого Олексу:
— Годі тобі, друже, ще маємо час.
Нараз почувся шум паровоза, він усе посилювався, наближався.
Месники пожвавішали, уважно прислухалися й придивлялися. Та що за дивовижа — паровоз тягнув лише два товарних вагони і одну платформу.
— Чортівня якась! — вирвалося у Рябошапки.
— Спокійно, спокійно. Це фашисти перевіряють. Услід за цим обов’язково йтиме той, за яким полюємо, — впевнено сказав Рубан, якому доводилося вже зустрічатися з подібним.
Рубан не помилився — за кілька хвилин показався довжелезний ешелон. Паровоз пихкав, неначе долав підйом, набирав швидкість. Й тільки-но локомотив дійшов до того місця, де під рейками лежала вибухівка, Рубан наказав півголосом:
— Ану, взяли! — і вони рвонули так, що ледве на ногах утрималися.
Спалахнув вогонь. Іванове вухо вловило слабкий звук. Це спрацювала граната. А услід за тим пролунав такий вибух, від якого вороний сталевий кінь, здавалося, на якусь мить став на дибки й з гуркотом бухнувся з високого насипу. За ним летіли під укіс вагони.
— От так, Олексо! — задоволено вигукнув Іван Рубан, спостерігаючи якусь хвильку за наслідками своїх зусиль.
Рябошапка не відповів, він був так захоплений видовищем, що не міг відірвати від нього очей.
А відтак швидко, на ходу змотавши кабель, месники бігли й розсипали за собою тютюн, щоб на випадок погоні, збити зі сліду вівчарок.