Оберштурмбанфюрер підвівся і знову почав мовчки ходити по-килимовій доріжці кабінету від столу до порога, раз у раз погладжуючи полисілу голову.
— Так, герр Шаповаль, вам треба замислитися над цим.
Шаповал насторожився. На чому комендант хоче його зловити?
— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я не розумію, про що ви говорите?
— Про що? Про більшовиків! — гарячкував Шварц. — Ви, Дмітер, тут, як риба у воді, вам легко дізнатися навіть про те, у кого що на думці. Я розповідаю вам так довірливо тому, що вважаю вас своєю людиною. Вірю вам. Справою вашої честі є допомогти нам викорінити в цьому місті більшовицькі гнізда. Отой же самий) комітет месників, що обіцяє вас повісити, також є більшовицьким. Поміркуйте, Дмітер. Я чекаю од вас доказу відданості фюреру, Німеччині.
Шаповал заспокоївся, кивнув головою, мовляв, зрозуміло.
— Скажіть, пане коменданте, а кого-небудь з диверсантів затримали?
— Найн, — покрутив головою Шварц.
— То патрулі ж хоч бачили кого? — домагався Шаповал.
Комендант покосував на шефа «Чорномора»:
— У тому то й справа, що немає з кого спитати: знайдено лише труп вартового біля воріт. Про патрулів нічого не відомо, і ніяких слідів. Наче крізь землю провалилися, — він безпорадно розвів руками.
— Он воно що, — задумливо протягнув Шаповал. — Надто цікаво, мій фюрер.
— Що ж тут цікавого? — незадоволено буркнув Шварц.
— А те, що в зникненні двох патрульних криється, справді, якась загадковість.
Оберштурмбанфюрер здивовано подивився на Шаповала й глузливо кинув:
— Ви відкриваєте Америку. — І, ніби схаменувшись, запитав: — Що ви маєте на увазі? — Шварц зняв пенсне і вп’явся в Шаповала очима.
— Те, що підпільна банда більшовиків, якщо спрарді така існує, — спокійно почав викладати свою версію Шаповал, — не буде, мені здається, полювати за німецькими солдатами. Навіщо вони їй? То нереально.
— А що ж тоді реально? — перепитав Шварц.
— Я не можу сказати твердо, — розвів руками Шаповал, — але думати можна по-різному.
— Ну й що ж ви думаєте?
Шаповал помовчав і розважливо сказав:
— Мені важко говорити з цього приводу, бо це справа, мабуть, тонкого розуму. Я хотів би знати принаймні таке: чи можна при-пустити, що в німецькій армії не всі стопроцентні нацисти. Якщо так, то є, певно, й такі, що не поділяють політики уряду. До армії потрапляють, мабуть, і комуністи? Може, саме такими й були ті патрульні? Можу я так думати, оскільки зв’язав свою долю з вашою і мені зовсім не байдужі інтереси Німеччини.
Оберштурмбанфюрер уважно слухав Шаповала. Справді, міркував він, у армії тепер вся Німеччина. Може бути, що є й комуністи. Адже немало випадків, коли німці добровільно переходили на бік совєтів. Це — факт. Чорт їх знає, може ті двоє патрульних біля складу й справді були ворогами Німеччини. Змовилися, кинули в склад вибухівку й подалися до лісу.
Шварц цілком припускав таку можливість. Але не хотів визнати того перед Шаповалом. Хоч і вірив, що той віддано служить інтересам рейху, але все ж…
— Ні, Дмітер, це не так. Ви, мабуть, недостатньо знаєте німців, їхню єдність і згуртованість. Хто був не з нами, того давно вже…
— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я з вашого дозволу висловив лише припущення і якщо помиляюся, то тим краще…
Відверта розмова з комендантом довго не виходила з голови Шаповала, насторожувала його, примушувала шукати нових форм і методів боротьби. Добре, що диверсії досі відносять на рахунок партизанів та підпілля. Але ж надалі такого може й не бути? То що ж робити? Скласти руки й спостерігати за тим, що витворяють окупанти? О ні, не для того ж вони створювали «Чорномора»! Та й досвіду певного вже набули, знають, як і де можна діяти.
Від гучного вищання гальм «опель-капітана» Шаповал здригнувся. У машині поруч з шофером сидів помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг.
— Будь ласка, Дмітер, сідай, покатаю, — гукнув лейтенант до-Шаповала, відчинивши дверці.
— З радістю, — вклонився Шаповал, — тільки недалеко. Біля морського порту попросив Затлінга зупинитися.
— Як хочеш. Мені треба далі, — сказав Пауль й простягнув Шаповалу руку.
До причалу швартувалося румунське нафтоналивне судно.
Затримуватися тут довго не можна. Шаповал пішов далі, а в голові роїлися різні думки. …А що як… Ох, і горітиме! Він захопився новим планом диверсії, уявляв потужну заграву, яку не можна погасити ніякими силами.
Роздумуючи, дійшов до міського парку. Шаповал давно не заглядав сюди. Кинулася у вічі зміна кольорів. На зеленому фоні полум’яніли багрянцем острівки кленів, ясенів; почало жовкнути листя каштанів. Усе нагадувало про наближення осені. А сонечко-припікало ще по-літньому, навіть вабило в затінок.