Знайшовши лавочку під гіллястим платаном, Шаповал присів.
Стояла така тиша, що навіть чути, як падають з дерев пожовклі листочки; нікого не видно, ніхто не заважає думати. Лише вдалині замаячила на алеї якась постать. А коли вона наблизилась, Шаповал упізнав священика в довгій чорній рясі. Місяців, мабуть, п’ять, а може, й з півроку тому цей слуга божий з’явився у Приморську і одразу був призначений на парафію.
Церква недалеко від «Чорномора», і Шаповал, проходячи повз неї, помічав, як швидко збільшувалася її паства. Перші богослужіння за «нового порядку» відбувалися тут лише при кількох молільниках, а тепер і на утрені, і на вечірні збирається стільки парафіян, що й яблуку ніде впасти.
«Цікаво, — думав Шаповал, — що воно за людина, цей священик? Зовсім ще молодий, мабуть, мій ровесник, і здоровань такий, що в гренадери колись підійшов би. Та, напевне, і освічений, а займається такою дурницею! І в такий час. Ганьба!»
І, ніби схаменувшись, зауважив сам собі: та, власне, те ж саме священик може подумати про нього. Адже він не все знає про «Чорномора», як я не все знаю про церкву.
Яворовський ішов неквапливо, статечно. Коли наблизився до Шаповала, різко збавив крок і схилив голову так, наче хотів заговорити, та щось раптом утримало його.
Шаповал помітив вагання священика й заговорив першим.
— Сідайте, отче, спочиньте трошечки в затінку, а то все поспішаєте кудись, наче найнялися.
Яворовський зрозумів, що актор жартує, і щиро засміявся.
— Дякую, — вклонився священик і сів поруч. — У такий чудовий день не гріх побути на лоні природи.
Обидва помовчали.
По паузі Яворовський запитав:
— Пробачте, добрий чоловіче, ви, здається, керівник «Чорномора», чи, може, я помиляюсь?
— Ні, не помиляєтесь, я справді шеф «Чорномора» Дмитро Шаповал.
— А по батькові?
— Карпович. А що? — підвів Шаповал голову. — Ви, може, щось хотіли?
— Та ні, — запнувся священик. — Мені дещо розповідали про вас, то я й порівнюю. — Він дивився на актора розумними усміхненими очима, ніби хотів проникнути в самісіньку його душу.
А Шаповал здивовано повів бровами, мовляв, хто ж тобі й що міг розповідати про мене.
Священик, відчувши стурбованість шефа «Чорномора», пояснив:
— Сергій Корнієнко говорив. Знаєте такого?
— Так, першокласний баяніст. Він працював у нас, але щось, видно, не влаштовувало його.
— Він, Дмитре Карповичу, тепло згадує про вас. — Й, поглянувши довкола, священик перейшов майже на шепіт. — Мені, щиро кажучи, дуже хотілося б зустрітися й поговорити з вами… Не тут, звичайно, не зараз. — Він знову озирнувся й додав: — Завтра, Дмитре Карповичу, коли дзвонитимуть на вечерню, приходьте, — прошу, буде нагода ближче познайомитись.
У очах Шаповала спалахнула усмішка.
— Вибачте, отче, а ви бували на наших концертах чи виставах?
— Аякже! — кивнув Яворовський. — Я частий відвідувач ваших вистав.
— Ну, в такому разі, я прийду на вашу…
Священик теж посміхнувся:
— Я не ображаюсь… Приходьте, прошу. Може, вам у нас що її сподобається.
Шаповал дивився, як спокійно віддаляється постать Яворовського алеєю гіллястих платанів.
Зацікавленість священика його особою, «Чорномором» викликала занепокоєння, слуга божий був для нього загадкою. Та як би то не було, а до церкви треба заглянути. Обов’язково!
Повернувшись до «Чорномора», Шаповал одразу ж розповів Рябошапці про зустріч з Яворовським.
Вислухавши Дмитра, Рябошапка розвів руками:
— Цікаво, що він за людина, той піп? Може, й справді варто з ним познайомитися?
Шаповал кивнув головою і зауважив:
— Ти знаєш, Олексо, мені на мить здалося, що він такий священик, як Микола Гаран поліцейський. Почекаємо вечерні, я обов’язково піду; церква може бути нам доброю помічницею. Та й взагалі, треба про дещо подумати.
— Про що? — зацікавився Рябошапка.
— Про те, щоб на випадок якої несподіванки мати запасний хід.
Наступного дня Шаповала рано-вранці викликали до коменданта. Лейтенант Пауль Затлінг люб’язно зустрів його біля самої брами, привітався і швидко повів лабіринтами коридорів. У кабінеті оберштурмбанфюрера було два офіцери. Комендант відпустив їх і підкреслено ввічливо запросив:
— Будь ласка, сідайте, Дмітер. — Дістав із шафи пляшку хереса, два бокали й поставив на стіл. — Дуже люблю херес, справжнє чоловіче вино. А як ви, Дмітер?