Як завжди, підійшов до глухого вікна, припав вухом до шибки, тамуючи подих, прислухався, але нічого не почув.
Постукав. Ніхто не відгукується. Ще й ще барабанив об шибку, але ніякої відповіді. Забувши, здається, про небезпеку, швидко підійшов до дверей, хотів шарпонути з силою за ручку, та враз зупинився: двері відкриті навстіж. Що ж за морока? Може, засідка? По спині побігли мурашки, кинуло в піт.
Та минали секунди, хвилина, а ніхто не кидався на нього. Що б то могло значити? У чому тут річ? Він з острахом зайшов до кімнати, потім до другої. Жах! Ліжка оголені, стільці порозкидані; на покуті зосталася ікона божої матері, перед якою теща била поклони. А де ж його сім’я? Що могло скоїтись?
Ламаючи голову, Василенко позачиняв двері, вийшов надвір і став прислухатися. І хоч після того нічного купання в крижаній воді в голові безугавно свище, наче шпаківні висять над ним, та все ж він чує шум осокорів, які гойдаються од рвучкого вітру; чує також, що у сусіда, а може, далі вітер бавиться зірваним з даху листом заліза; на тім боці села виє собака.
Сум і страх стискували серце Степана Василенка. Кілька хвилин постояв у розпачі, потім пішов до сусідів. Він їх мало знав, а жінка частенько забігала до них, тож вони не можуть не знати про її долю.
Та що за диво: сусідська хата теж порожня! Пішов далі. Але так само нікого не було ні в третій, ні в четвертій, ні …в десятій! Усе Залісся, виходить, спустошене. Тільки собака не перестає скиглити.
Степан Іванович зайшов ще до однієї хати й натрапив там на матрац, що валявся серед кімнати. Впав на нього, як непритомний, натягнув шапку глибше і, закривши очі, швидко заснув.
Прокинувся від радісного сновидіння: фашисти тікали з його рідного краю. «А, гади, погані…» — крикнув і розкрив очі, миттю схопився на ноги, зиркнув у вікно. Сонце ледь-ледь піднялося. Степан Іванович здригнувся від прохолоди, зацокав зубами, почав розтирати закоцюблі пальці рук.
У вікно добре видно церкву, що височить на майдані. А біля неї, здалося, маячить людина. Василенко протер заспані очі й довго не зводить погляду з тієї постаті. Так, справді людина. Але хто ж вона? Своя чи, може, ворог?
Вийшов надвір. Озирнувся навкруги — не видно ніяких ознак життя. Усюди порожні хати та руїни, з яких стирчать обгорілі димарі.
За кілька хвилин опинився біля церкви.
— Добрий день! — сказав, підходячи до незнайомого, що стояв на кам’яних східцях, грівся проти сонця.
Незнайомець зняв шапку. На скронях і на потилиці звисали пасма скуйовдженого сивого волосся, яке не підстригалося й не розчісувалося, мабуть, з початку війни.
— Доброго здоров’я, — вклонився він, уважно оглядаючи бородатого в брудних чоботях і темному плащі, з-під якого виглядало сіре пальтечко.
Якусь мить вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі, наче вгадували: свої вони чи ні?
— Пробачте, чоловіче, ви з Залісся чи, може, захожий? — почав Василенко.
— Тутешній я, сторож церкви Мефодій Притула. А ви ж звідкіля будете?
— Та я здалеку. Родичі мої жили тут: дружина, синок, теща — хотів провідати, та нікого, крім вас, не знаходжу. Що ж це таке? Скажіть, куди люди поділися?
Сторож важко зітхнув. Неквапливо надів шапку й почав сумно оповідати про те, що тут скоїлося.
— Не знаю, чоловіче, як би це й сказати вам. Мор пройшов по селу нашому. Нікого, бачте, не обминув, жодної хати. Багатьох до Німеччини забрали, чимало до лісу втекло, а декого на місці… той… розстріляли. Я пересидів у святій церкві.
Він перехрестився й замовк. По паузі спитав:
— А хто ж, добродію, були ваші родичі?
— Орина Дмитрівна Гордієнко. Не знали такої? Крайня хата, як до Приморська їхати.
— А, Гордійчиха? Аякже, бабу Оришку я добре знав, — закивав сторож головою. — Тиха була, лагідна, царство їй небесне. — Старий зняв шапку й перехрестився.
— Бог з вами, що ви таке говорите? — злякано перепитав Степан Іванович.
— Та кажу, як є; два дні тому поховали бідолашну…
— Та що ж сталося?
— То так було, добрий чоловіче: селом нашим гнали полонених червоноармійців. Жінки виносили їм, хто що мав. Вийшла з кошиком пиріжків і баба Оришка. Полонені обступили її. «Беріть, беріть, ріднесенькі, може, десь і синок мій так само», — говорила старенька крізь сльози.
А тут саме автоматник підбіг. Здоровенний, антихрист, вирвав з рук старої кошика й визвірився. А вона йому: «Чого ти, — каже, — фашистюко проклятий? Я ж своє даю своїм рідним. Тьху на тебе, бусурмане!» А фашист, знаєте, фашист і є. Розмахнувся й щосили вдарив бабусю прикладом по голові. Впала нещасна й богові душу віддала.