Степан Іванович запнувся. Спробував було посміхнутися, довгим поглядом подивився на священика. А той замислено похитував головою.
— Ви не все, товаришу, сказали, — хитрувато примружив очі, — та то нехай на потім. Тепер, Степане Івановичу, дозвольте мені відрекомендуватися. Священик подав Василенкові руку, називаючи своє ім’я і прізвище.
— Я, Степане Івановичу, місцевий, зростав у кожного на виду. Тут, у Приморську, жив і мій батько — священик Нестор Яворовський. Тож і мене повів тією стезею. Я ще замолоду, одразу після’ семінарії, повісив на шию оцю попівську ознаку, — доторкнувся рукою до хреста. — А коли батько помер, я заступив його. — По обличчю пробігла ледь помітна іронічна посмішка. — Років п’ять чи навіть шість читав проповіді. Спочатку завзято, цілком свідомо. А з часом розібрався, що все це туман, вигадки, фантазії. І якось раптом, розумієте, остогидла та служба божа й стало соромно перед самим собою. Відчув докір совісті: народ будує, оновлює все, щоб життя покращити на землі, а ти закликаєш людей молитися за місце у вигаданому потойбічному світі.
Кульмінацією для мого розриву з церквою був такий випадок. Навесні тридцять четвертого запросили мене до Залісся на утреню. Я приїхав туди з дияконом. Підходимо до церковної брами, а неподалік якраз юрба школярів проходила й співуче почала декламувати антирелігійні частівки: «Піп молився, щоб колгосп, розвалився, а колгосп міцніє й більше хліба сіє».
Прослухавши ту частівку, я остовпів. Мені стало млосно. Диякон, видно, помітив, як я змінився в лиці, і запитав стурбовано:
— Що з вами, отче? Вам недобре?
— Так, — кажу, — мені погано, треба негайно до лікаря.
Лікар, звичайно, мені був ні до чого. Повернувшись додому, я скинув із себе рясу, залишив усе попівське й скоро зовсім виїхав з Приморська.
…Молодий красивий Микола Яворовський в звичайному костюмі опинився тоді аж за Уралом. Попрацював на лісорозробці, потім вантажником у річковому порту, а в тридцять шостому став студентом медичного інституту. До війни одержав диплом лікаря-терапевта.
Ніколи й нікому, навіть найближчому другові, він не говорив про своє колишнє попівське ремесло.
— Здогадуюсь, — вів далі Яворовський, — вас цікавить: чому це я через кілька років знову нарядився у попівську мантію? Тоді, мовляв, було соромно, бо церква за Радянської влади непопулярна, піп — паразитичний елемент. А прийшли німці — потягнуло на старе. Ні, зовсім не тому, — рішуче покрутив головою, — обставини склалися так. Так треба. Розумієте? Треба для спільної нашої справи.
Степан Іванович мовчки кивнув, він пройнявся повагою й довір’ям до цієї людини, хоч йому й не все ще зрозуміло. Микола Яворовський не пояснив, принаймні, які саме обставини примусили його знову зробитися попом. Слова «так треба» — нічим не підкріплювалися. Загадковістю для Василенка було й те, що Яворовський, богатирської сили людина, та й ще лікар, — не на фронті?
Коли Степан Іванович уже зовсім піднявся на ноги і йшлося про те, щоб десь влаштуватися на роботу, він розповів священикові й про те, чого не міг сказати за першої їхньої бесіди — про дії «Чорномора».
Священик і актор з колишнього «Чорномора» сиділи в тій же самій кімнаті. На маленькому столику лежали Євангеліє з закладинкою на розділі «Всесвітній потоп», кілька богословських журналів і гітлерівський «Майн кампф». Над столиком — картина: розп’яття Ісуса Христа, а на протилежній стіні — портрет біснуватого фюрера.
Увесь цей камуфляж різав очі Василенкові. Священик пояснив:
— Треба, друже, зважати на час і не накидати самому на себе петлю. Звичайно, можна все це, — енергійно махнув рукою, — на смітник. Але ж то, повірте, не героїзм. Ми воюємо проти такого підступного ворога, що не гріх застосовувати будь-які засоби боротьби. — І Яворовський розповів про обставини, за яких він знову перетворився на священика.
Одразу, коли почалася війна, він, лікар Микола Нестерович Яворовський, одержав повістку й того ж дня з’явився в стрілецький полк, до якого був приписаний. За рік пройшов з тим підрозділом немало тяжких випробувань, здружився з великою сім’єю воїнів. Скільком бійцям і офіцерам врятував життя! Та, виходить, кінець їхньому воєнному шляху: на Ізюм-Барвенківському ратному полі підрозділ опинився в оточенні. Пробитися до своїх не було ніяких можливостей. Виходили з ворожого кільця, хто як міг. Ризикуючи життям, просочувалися поодинці в тил ворога й поповнювали партизанські загони.
Яворовському вдалося тоді проповзти через німецькі заслони й добратися до села, яке лишилося вже далеченько за лінією фронту. А що ж далі? Що він робитиме на окупованій ворогом землі?