Згадуючи ті дні, Микола Нестерович розповідав Василенку:
— Саме тоді майнула думка: а чи не податися до рідного Приморська? З’явлюся до нових властей як жертва більшовиків. Знайдуться ж парафіяни, які засвідчать, що я справді був священиком приморської парафії. Повернуся до церкви, увійду в довір’я, а потім видно буде.
У селі, до якого добрався вночі, була церква. Я звернувся до місцевого попа — вісімдесятирічного, сивого й дуже набожного старця. З’ясувалося, що він навіть знав мого батька. Тож той священик, спасибі йому, допоміг — позичив дещо з попівського атрибуту. Я заприсягнувся, що поверну все те майно, як тільки влаштую свої справи…
За два тижні добрів до рідного міста. І пішки йшов, і їхав попутними чи машиною, чи на возі якому, і ніхто не питав у мене, хто я й що? Піп, і все. А в самому Приморську затримали.
— Звідки ти, отче? — запитав поліцай.
— А що тобі, — кажу, — з того, раб божий? Хіба ж не видно — священик я, слуга господа.
— Бачу, — каже поліцай, — а все ж пред’яви документи, що ти справді слуга господа.
— Ось мої документи: хрест божий і одяг… Знайшли до кого чіплятися.
— Ряса — не документ, рясу й більшовик може натягнути, — зауважив підвищеним тоном другий, видно, старший поліцай. — Коли не маєш ніякої цидулки, то ходімо з нами до поліції, там розтлумачать, слуга божий, що воно й до чого.
Я, звичайно, не боявся, що затримали — адже тут кожен старожил міг підтвердити не тільки про мене, а й про батька мого. Але огидно було йти в супроводі конвою поліцаїв; і я з ненавистю гримнув: «Геть, антихристи! Я розповім про ваше свавілля оберштурмбанфюреру!»
Але антихристи ті аж ніяк не злякалися моєї погрози, скрутили руки й погнали центральною вулицею міста до управи поліції.
— Уявіть собі таку картину, — захоплено веде далі Яворовський. — Заводять мене до кабінету начальника. За столом нікого немає, видно, вийшов кудись. Я стою з зав’язаними за спиною руками і обмірковую: як повести себе перед начальником, щоб розжалобити його і щоб покарав він своїх башибузуків за образу священика. Замислився так, що й не помітив, коли той поліцмейстер з’явився через інші двері.
— Ну, хто ти є і звідки прителіпався? — визвірився начальник так, що я аж здригнувся. І не тільки від несподіваного хрипливого басу, а головне — добре знайомого голосу. Піднімаю голову. Дивлюся на нього і очам своїм не вірю: це Василь Курінний, чи мені приверзлося? Переконуюсь, що таки він, Василь Курінний.
Сидить начальник, відкинувшись на спинку крісла; бундючний, у костюмі мишиного кольору, білій сорочці, чорній краватці; на круглій, як куля, голові русяве прилизане волосся, наче тільки-но з перукарні повернувся, пригладжує рукою вологу зачіску і пильно дивиться на мене. Я посміхаюся. Це, видно, роздратувало його, бо кинув сердито:
— Чого це тобі, попику, так весело? — Він дивився на мене, відверто глузуючи.
— Сміюся, Василю, того, що ти великий дивак.
Він зіскочив з м’якого крісла, неначе ужалений. Моя іронічна посмішка, панібратське «Василю» та ще й «великий дивак» спантеличили його; такий зухвалий жарт, подумав поліцмейстер, може дозволити тільки своя людини. А він ніяк не збагне, хто стоїть перед ним.
Щоправда, мене таки й нелегко було впізнати, бо я защетинився й забруднився, немов сажотрус неохайний. У мене ж сумніву не було, це Курінний, колишній однокашник. Ще б пак! Чотири роки жили в одній кімнаті, коли вчилися в духовній семінарії. Василь Курінний був найтупішим семінаристом, крім закону божого, дуже слабо сприймав усі інші науки. Але мав добрий бас, найкраще бився навкулачки й артистично розповідав антирадянські анекдоти. Він і тепер стояв переді мною, наче боксер, стиснувши кулаки.
— Ану, без жартів! Я питаю, хто ти є?
— Зараз, — кажу, — начальнику, розповім усе по порядку. Тільки накажи своїм церберам розв’язати руки, бо яка ж то буде дружня розмова.
Курінний кивнув, і поліцаї зняли з моїх рук вірьовку.
Я зітхнув з полегкістю й, без запрошення сівши у крісло біля столу, почав викладати:
— Недобре, бач, виходить, пане Курінний: тільки-но допався до влади і вже друзів зрікаєшся, як апостол Христа, — говорив я, дивлячись на оторопілого поліцмейстера. — Як же ти, Василю, міг забути однокашника свого по семінарії?
Курінний дурнувато закліпав очима.
— Чекай-чекай, про що це ти? Про яку семінарію говориш?
— Про ту, звичайно, де вчилися — духовну.
— Що? Та невже Яворовський?! — вигукнув він, витріщивши здивовані очі.