Щоб якось розрядити обстановку, майор дістав з кишені мундира пачку сигарет, сам запалив і дав фельдшерові, щоб той почастував поранених. Солдати жадібно простягали руки за сигаретами, а фельдшер черкав запальничкою. Купе враз наповнилое сизуватим димом.
Довгу паузу порушив сам майор.
— Ви так і не сказали, Курт, за яких обставин вас поранено? Звідки взялася та граната?
Затягнувшись кілька разів, Курт довго випускав через широкі ніздрі струмочки диму і вже охочіше став розповідати.
— То було, пане майоре, перед світанком. З моря тягнуло таким густим туманом, що за п’ять метрів нічого не видно. А наказано було дістати «язика». Ми йшли купкою, щоб не загубитися, й не помітили, звідки взялися перед нами три постаті в таких же, як туман, маскхалатах. І в ту ж мить біля наших ніг стався вибух…
Слухаючи шахтаря-розвідника Курта, Петро Малюк раптом згадав іншого шахтаря — з Донбасу, й теж розвідника Івана Горбова. Коли в сорок першому спалахнула війна, двадцятип’ятирічний вибійник-стахановець Іван Горбов попросився, щоб його відпустили на фронт.
Відпустили. Призначили в полкову розвідку. Служба розвідника, звісно, нелегка. А девізом Горбова було: або — або. Або груди в орденах, або голова в кущах. І щодо цього він не змінював, свого погляду.
Петрові Малюку доводилося писати про Івана Горбова в армійській газеті, і якоюсь мірою він заздрив йому. Тепер, перебираючи в пам’яті ратні шляхи-дороги свого друга, він подумав: а може, й це робота Горбова? А що ж, шукаючи «язика», він якраз і міг наткнутися на цих гітлерівців.
Після розмови з пораненими, майор побажав їм здоров’я й почав улаштовуватись на відпочинок. Але Бруно Еберт, що займав окреме купе із своїм санітарним господарством, запросив офіцера на вечерю.
Майор не відмовлявся — він добре зголоднів і охоче прийняв запрошення Еберта.
Еберт поставив пластмасову тарілку з тоненькими шматочкам» ковбаси і голландського сиру, дістав також флягу й налив з неї у невеличку чарочку.
— Що це? — спитав майор.
— Медичний ректифікат, — ніяково промовив фельдшер.
— А собі?
— Мені не можна, пане майоре, я на службі.
— Е, ні, такий наперсток вам не завадить. Налийте.
Еберт охоче наповнив чарку й чекав стоячи.
— Сідайте, прошу, бо як стояти отак… А вам же ще і хворих доглядати треба. Таких бідолах, як Курт, мабуть же, немало? — співчутливо запитав офіцер.
— Ні, пане майоре, — почав пояснювати Еберт, — таких, що потребують допомоги фельдшера, тут мало. Решта — то охоронці. У всіх товарних вагонах веземо подарунки берлінцям: найліпші яблука, виноград і найкращі вина…
— Он як, — перебив майор, роблено усміхнувшись. — Тим краще, не такий уже й клопіт вам. Сідайте.
Фельдшер з задоволенням сів навпроти гостя.
— Ну що ж, Бруно, я, правду кажучи, не поклонник Вахка. Та оскільки вже налито, давайте вип’ємо. Але за що б нам випити?
— За ваше здоров’я, пане майоре.
— Ні, Бруно, я на своє здоров’я не скаржуся; випиймо за те, щоб скоріше закінчилася ця остогидла війна. Тоді й здоров’я буде. Згодні?
Бруно Еберт кивнув рудою головою, і вони разом перехилили чарки.
Добряк фельдшер став натякати майорові, щоб той не гнівався на солдатів, адже вони скалічені, знервовані.
Майор поблажливо поплескав Еберта по плечу й зауважив:
— Що ви, герр Еберт, я добре знаю. Солдати говорять правду. Не гніватись, а замислитись треба кожному німцеві…
Еберт ніколи не належав ні до якої партії. Він сумлінно виконував обов’язки, ніколи не втручався в розмови, коли йшлося про політику. Боявся таких розмов. І зараз лише кивнув головою…
У вагоні холоднувато. Майор не знімав шинелі й не лягав, хотів сидячи передрімати. Але довго не міг заспокоїтись. У голові роїлись думки. Ритмічний стук коліс фіксувався в свідомості й з кожною хвилиною відносив його все далі й далі. А де його станція, коли йому зійти з цього поїзда?..
Перша велика зупинка, як сказав Еберт, має бути аж удосвіта. А звідти маршрут поверне на захід — через Вінницю, Тернопіль, Львів, Варшаву, а там і Німеччина. Це не його маршрут, зараз він не поїде туди. Досить йому самодіяльності; з великим задоволенням він хотів би виконувати якесь певне завдання. Адже він випробував себе в тилу ворога і готовий за дорученням командування відправитись навіть в саме кубло фашистів.
Але як перебратися до своїх, якими шляхами? До лінії фронту тепер сотні кілометрів. На партизанів би натрапити чи з підпіллям зв’язатися. Та спробуй їх знайти.