Усе це, як спалах далеких вогнів, пригадалося Петрові, коли ешелон нісся у напрямку міста його юності.
«Що ж, нехай буде так. Кілька днів поживу у рідних, вони допоможуть мені зв’язатися з ким треба», — впевнено вирішив Малюк.
Та раптом вагон трусонуло, і Малюк ударився об щось головою так, що перед очима замерехтіло. Кров потекла по обличчю. На мить почувся несамовитий крик Бруно Еберта; як навіжений» він летів до майора з переляканими очима й голосно кричав; «Капут! Капут!»
Малюк провалився у безодню.
РОЗДІЛ VIII
ВАШЕ ІМ’Я, МАЙОРЕ?
Поїзд, у якому їхав Малюк з Приморська, повинен був зупинитися на вузловій станції Фастів. Але станція й без того була надто завантажена, і, щоб не мати клопоту з охороною вагонів, навантажених дарами природи півдня, ешелону надали «зелену вулицю». Довжелезний поїзд, мов вихор, пронісся через. вузол сталевого павутиння й, не збавляючи швидкості, покотився далі на захід.
Для безпеки руху, на випадок зустрічі з партизанами, передбачалися такі запобіжні заходи: на платформі, що була попереду паровоза, встановлено два кулемети. А в тамбурі останнього вагона вартували автоматники. Це були такі вояки, що повернулися із шпиталів і могли виконувати лише завдання охоронців.
Начальник ешелону майор Йоган Штольц, який перед тим, пройшов з батальйоном головорізів майже всю Європу без жодної подряпини, в бою під Києвом втратив ліву ногу. І от Штольц, якому лише сорок років, на протезі. Що ж міг робити офіцер-піхотинець без ноги? А треба було за щось братися. Отак і став Йоган Штольц супроводжувати військові ешелони.
І якось так виходило, що майору Штольцу везло. Кілька разів проїжджав він по цій залізниці, і лихо обминало його.
Самовпевненому майору здавалося, що він уже добре знає цей маршрут, знає навіть, на якій саме ділянці може підстерігати небезпека. Він суворо наказав машиністові, щоб той не збавляв швидкості.
— Ваша обережність нічого не дасть! — гримнув він на нього. — Якщо бандити заклали вибухівку, то вона замаскована так, що і вдень її не побачите. А через партизанський заслін, який би він не був, найкраще прориватися на повній швидкості…
От і мчав поїзд щосили. Помічник машиніста — підсліпуватий баварець — шурував у топці паровоза так завзято, що міріади іскор фонтаном вилітали з димаря.
— Усе буде гаразд, проскочимо. До того ж, залізниця охороняється, за рухом поїздів пильнують наші. Партизани, якщо вони навіть і чатують де-небудь, можуть тільки у хвіст нам подивитись, — хвалькувато сказав начальник ешелона, коли поїзд вискочив з лісових заростей на степовий простір.
Але торжество Штольца було передчасним. Десь на сороковім чи п’ятдесятім кілометрі від станції, на найвищому насипу спрацювала партизанська міна. Ешелон з ревом і гуркотом звалився під укіс. Вагони по інерції наскакували один на один, переверталися й розбивалися, як іграшкові коробочки. Дари південної української землі, награбовані окупантами, лишилися просто неба, і легенький вітерець розносив по степу такий аромат, неначе довкола був яблуневий сад із запашними плодами.
Петро Малюк опритомнів у госпіталі. Він прокинувся від стогону сусіда й розкрив очі. До його ліжка саме підходила молода-жінка в білому халаті. Наблизившись, вона пильно вдивлялася в його бліде обличчя. Потім сіла на краєчок ліжка, мовчки взяла його руку, стала перевіряти пульс.
Тільки тепер до свідомості Малюка дійшло, що він у лікарні. Але, що за лікарня, скільки часу він тут лежить і як сюди потрапив?
Жінка обережно поклала його руку під ковдру й знову глянула, у відкриті, сумні очі пораненого.
Петрові Малюку хотілося заговорити до неї — лікарки чи медичної сестри, але не знав, якою мовою звертатися.
На щастя, жінка заговорила сама.
— Як самопочуття, герр майоре?
Малюк розмірковував: значить, він у німецькому госпіталі. Ця вродлива фрау чи фройлен у білому халаті знає навіть, що він майор. А чи знає вона його прізвище? Де посвідчення? Воно було, здається, в шинелі, у боковій кишені. А можливо, в мундирі? Але де шинеля, мундир?
Малюк простогнав, повертаючи голову на твердій подушці, повільно облизав запечені губи й, глянувши на жінку, ледь чутна спитав:
— Ви лікар?
— Так, — кивнула вона.
— То скажіть, будь ласка, докторе, чи зможу я коли-небудь ходити своїми ногами?
Лікарка здивовано скинула широкими крильцями русявих брів.