— Прошу, заходьте, — кивнув лисоголовий гостеві, переступивши поріг.
Великий письмовий стіл, кілька телефонних апаратів, м’які крісла, шафа, сейф свідчили, що господар кабінету якесь начальство. Майвальд виструнчився.
— Сідайте, сідайте, майоре, я не генерал, — кивнув господар, показавши рукою на крісло.
Й почалася розмова — хто він, звідки.
Майор дістав усі свої документи.
Ознайомившись, лисий співчутливо похитав головою:
— Такий молодий, такий красивий і вже списаний з військової служби. Де ж це, майоре, вам так не пощастило?
— На Східному фронті, на Україні.
— Вибачте, майоре, але ж Україна, здається, давно вже наша?
— Так, звичайно, наша, — ствердно кивнув Майвальд. — Та українці, на жаль, не погоджуються з цим.
— Тобто, як це «не погоджуються»? — витріщив очі лисий.
— А так: стріляють, пускають під укіс ешелони, висаджують у повітря склади, полюють на німецьких офіцерів.
— Яка дикість! То треба навести порядок, викорінити негідників, щоб і сліду від них там не залишилося…
У блакитних очах Майвальда спалахнула глузлива посмішка:
— Перша думка не завжди найкраща, — зауважив він.
— Цікаво! Чим же саме вона вам не подобається? — невдоволено поглянув літній господар на гостя.
— Не оригінальна. Так само українці говорять про німців.
— Та то нехай! Переможців, ви ж знаєте, не судять.
— Може, воно й так, — майор намагався говорити спокійно, — але мудре німецьке прислів’я каже: не дивись на початок, а дивись на кінець. Та кінця війні ще не видно.
— Ви так гадаєте? — уважно подивився лисий на вчорашнього офіцера вермахту і додав: — Я, герр майоре, звик вірити в те, що говорить фюрер, що пишуть наші газети, повідомляє радіо.
— Я також не з тих, що після поразки на Волзі почали віщувати про занепадництво німецького войовничого духу. То — панікери. Але немало шкоди й від тих, що воюють, сидячи в затишку. Я, пане начальнику, фронтовик, пізнав війну, як кажуть, своїм горбом. Ось її позначки, — схилив голову й показав на рубець, що ліг через усю потилицю. Потім повів пальцями по глибокому шраму на підборідді, постукав злегка по хворому коліну. — Півроку лікували мене тут, у шпиталі Енензбурга. До війська вже не беруть. Тому й прийшов до вас. Не можу зброєю, то треба працею допомагати батьківщині. Руки ж, бачте, ще цілі, — стиснув кулаки.
— Молодець, майоре! — розчулився начальник, — я старий солдат Кауфман. Прізвище моє, звичайно, вам ні про що не говорить, бо ви баварець. А в Енензбурзі Віллі Кауфмана кожен знає. Я був першим у штурмових загонах, які в тридцяті роки брали владу до своїх рук, розумію, що таке патріотизм не на словах, а на ділі. Ви, певен, не виголошували гучних промов, а, не шкодуючи крові й самого життя, боролися за утвердження ідеалів фюрера. Тож я, старший референт цієї установи, з великою повагою ставлюся до вас, до ваших ран і з приємністю зроблю вам послугу — влаштую на завод, де виробляють танки. Директор того заводу — мій близький друг, він дасть таку посаду, яка цілком забезпечить вас, не принижуючи офіцерської честі.
Альфред Майвальд враз підвівся з крісла й вклонився.
— Я зворушений, шановний герр Кауфман, вашою увагою.
— Ну от і добре, — сказав Віллі Кауфман і взявся за авторучку, — почекайте кілька хвилин.
Майвальд відійшов до відкритого вікна. З другого поверху далеко видно широку Гітлерштрассе. Вулиця тягнеться через усе місто. Десь на околиці той самий танковий завод, до якого він має прямувати. Як то там його зустрінуть?
— Прошу, майоре, — гукнув Кауфман, — тільки віддайте цього листа особисто директорові й скажіть, що я сердечно йога вітаю.
Альфред Майвальд добрався до затишної вілли Отто Міллера, коли господар тільки-но повернувся з першої зміни й почав хазяйнувати в садочку — розпушував землю навколо дерев, носив од колодязя воду двома відрами й поливав яблуньки, груші, овочі, квіти.
Привітавшись із господарем, Майвальд узявся за відра.
— Дозвольте, пане Міллер, я допоможу вам трохи.
— Ні, ні, пане майоре, вам не можна піднімати нічого тяжкого, ви ще хворі, — рішуче покрутив головою Міллер.
— Х-ге, шановний господаре, я вже на роботу влаштовуюсь, доки ж мені хворіти, — заговорив Майвальд бадьорим голосом, а про відвідання арбайтсамта ні слова.
— Так? — приємно здивувався господар. — І куди ж, на яку саме роботу, якщо не таємниця?
— До вас, на ваш завод. Разом будемо виробляти «тигри». Сподіваюсь, пане Міллер, ви замовите за мене слово.