Господар не поспішав з відповіддю. Відтак зауважив:
— То ви ж, мабуть, начальством якимсь будете? До речі, звідки ви, пане майоре, з якої місцевості?
— З Баварії, з містечка Майнц. Рідні там ніякої нема, будинок, у якому була квартира, знищено ворожою бомбою. То й повертатися туди немає ніякого бажання. Вирішив лишитися тут, в Енензбурзі. За фахом я вчитель, на якогось начальника для заводу не підхожу. Дуже радий, що працюватиму разом з вами, й буду вдячний вам за протекцію…
Міллер помовчав, ніби збирався з думками. Потім сказав:
— Робітники тепер всюди потрібні. Здорових на фронт забирають, а завод же не зупиниш, хтось має виробляти зброю. Протекції не потрібні. Але ж ви, пане майоре, вчитель.
— Ну й що з того? — Майвальд знизав плечима. — Міг би підучитися на токаря чи слюсаря.
— О! — зрадів Міллер. — Охоче допоможу, якщо справді маєте таке бажання.
— Та я не жартую, мені треба працювати. Але одразу так до верстата… Майстер прожене. Тут потрібне буде ваше слово.
— Я радий поручитися, донька багато розповідала про вас хорошого. Та мої рекомендації навряд чи допоможуть.
— Чому? — понизив голос вражений Майвальд. — Хіба ви недавно на тому заводі?
— Та річ не в тому. Я — ветеран. Колись цей завод виробляв машини для сільського господарства. Тепер — зброю, танки. А професія моя і тоді, і тепер однаково потрібна. Я — токар і також слюсар найвищого розряду. Але… — він затнувся, — давненько вже на підозрі. — По неголеному обличчю Міллера пробігла глузлива посмішка.
— Цікаво. У яких же гріхах вас підозрюють?
Перше, ніж відповісти, Отто Міллер сам запитав:
— Скажіть, пане майоре, ви належите до нацистської партії?
Майвальд згадав розповідь Гізели про неповагу батька до нового порядку.
— Ні, — рішуче покрутив головою. — Знаєте, так склалося, що не до того було. А хіба це має якесь значення?
Отто Міллер посміхнувся, мовляв, дипломат же ти, майоре! І серйозно сказав:
— А я категорично відмовився вступити до тої партії. Тому й потрапив до списку підозрілих. Тепер розумієте, чого буде варта моя протекція. Раджу спробувати щастя в арбайтсамті. Ви ж офіцер. Ваш мундир, пане майоре, — найкраща протекція. — Він скинув добрими сірими очима й пішов з відрами до колодязя.
Було то по обіді другого дня. Альфред Майвальд, одержавши у Отто Міллера належні консультації й настанови, з’явився до приймальні директора заводу. Ішов упевнено — мав же листа з авторитетної установи. А коли переступив поріг, почав сумніватися. Хтозна, як поставляться тут до протекції Кауфмана? Завод військовий. Чи не почнуть, бува, перевіряти: звідки він і хто?
Майвальд піймав себе па тому, що піддається якомусь страху, тривозі й намагається опанувати себе. «Е, чорт візьми, або пан, або пропав!» — сказав сам собі й рішуче підійшов до секретарки, показав їй листа, адресованого особисто Вальтеру Зоннеману.
Дівчина, запросивши офіцера сісти, пішла з тим листом до директора.
За дві—три хвилини відчинилися двері кабінету, й секретарка сказала майорові, що він може зайти.
Майвальд неквапливо пішов по килимовій доріжці. Побачивши майора-інваліда, що спирався на палицю, господар кабінету, такий же лисий, як і Кауфман, років шістдесяти, підвівся й вийшов з-за столу, подав гостеві руку.
— Прошу, сідайте, майоре, — показав на крісло, а сам повернувся на своє місце й, розкривши пачку товстих сигар, привітно сказав:
— Будь ласка, майоре, пригощайтеся.
— Дякую, — вклонився Майвальд і, взявши сигару, з цікавістю став її розглядати. — На фронті таких не доводилося бачити.
Господар кабінету кивнув:
— Фронт великий, на всіх не настачиш, — і, чиркнувши запальничкою, підніс гостеві вогню й сам припалив.
Тримаючи в руках листа, якого приніс Майвальд, директор заводу спитав:
— Коли ж ви, майоре, бачилися з герр Кауфманом?
— Вчора пополудні. Пан Кауфман просив кланятися вам. Я радий виконати його доручення.
— Дякую, — по широкому обличчю Зоннемана пробігла ледь помітна посмішка. — Ми давні друзі. О, Віллі Кауфман — зразковий наці. Та всі ми тоді були зразковими, — багатозначно похитав головою.
Якийсь час Зоннеман мовчав, уважно дивився на гостя.
Майор відчув на собі пильний погляд директора й не міг зрозуміти, що то значить.
— То яку ж, герр майоре, ви хотіли мати роботу на нашому заводі? Може, маєте якусь цивільну професію? — запитав директор, уважно дивлячись на вчорашнього воїна.
Майвальд глибоко затягся запашним димом сигари й сказав, як говорив в арбайтсамті: