— Маю, звичайно. Я — вчитель німецької мови. В університеті наполегливо студіював слов’янські мови, зокрема російську. Коли готувалися до походу на схід, вивчав і українську. Та сьогодні найкращою мовою є зброя. Кожен патріот воліє бути на фронті, де вирішується доля вітчизни. А я, на жаль, уже відвоювався, — взявся рукою за коліно лівої ноги. — Та ваш завод, пане директоре, теж є фронтом. Без танків…
— Так, так, — схвально підтримав Зоннеман, — ваша думка, думка офіцера, дуже правильна. Без танків армія вермахту не могла б і кордону радянського перейти. Танки — вирішальна зброя!
— То я й хотів би кувати цю зброю. Можу замінити того, хто піде на фронт, у кого ще цілі руки й ноги. Два — три тижні побуду учнем біля якогось майстра — токаря чи слюсаря, підучуся трохи, а там діло покаже.
— Хо-хо, — засміявся директор, зворушений такою патріотичною заявою. — Напевне, поклали не одного ворога, а тут в учні проситесь. Для чого зайва скромність? Ви, офіцер, добре знаєте ціну нашої зброї. От я й призначу вас на нову посаду інспектора. Досі такої посади не було. Віднині буде. Цехи заповнені тисячами робітників зі сходу — росіянами, українцями, поляками та іншими слов’янами. Це — робоча сила. Ледача й ворожа, нею треба керувати, примусити працювати на війну. А оскільки ви славіст, знаєте їхні мови, то вам і карти в руки.
Майвальд покрутив головою. Але не встиг висловити думки, — директор не терпів заперечень, волів, щоб слухали тільки йога й тому здивувався:
— Що? Не подобається моя пропозиція? Ні, ні, даремно сперечаєтеся, герр майоре. Покладіться на мене, я краще знаю, що саме вам підходить, я подбаю, щоб було добре.
Вальтер Зоннеман підняв руку і подивився на золотого годинника:
— Пробачте, майоре, не маю й хвилини на дальшу розмову. Чекають представники з генштабу. Розумієте? Потрібні танки, — багатозначно й не без гордості сказав директор, виходячи з-за столу. Потім відкрив сейф — величезний, як шафа, коричневого кольору, — взяв там якийсь бланк, ніби анкету, й подав Майвальду: — Заповніть оце, майоре, — формальність потрібна для порядку, і віддасте секретарці. А завтра приходьте о десятій. Я буду вільний, про все домовимось…
Питань в анкеті багато. Майвальд розумів, що цікавиться ними, звичайно, не директор, а гестапо, і відповісти на них треба безпомилково. Тому краще зробити це вдома, не поспішаючи, ще й ще перегорнути сторінки пам’яті про шляхи-дороги справжнього Майвальда, який не раз розповідав йому про себе за чаркою. Головне, що він пам’ятає і містечко Майнц в Баварії, де Майвальд вчителював, і військові частини, у яких той служив. Остання, звідки поїхав у відпустку, комендатура Приморська. Десь у районі Вінниці потрапив у катастрофу, звідти в госпіталь. Усе це відповідає дійсності, нехай перевіряють.
Будинок заводської контори з усіх боків оточений густою зеленню дерев. Приземкуваті заводські корпуси, що глибоко вросли в землю, також ховалися в зелені тополь та кленів, а між рядами численних цехів тягнулася алея багатолітніх лип та акацій: Здалеку це виглядало як суцільний сад. Але з того «саду» доносився безугавний заводський гамір: гудіння верстатів, удари автоматичних молотів, гудки паровозів, що, мов чорні жуки, снували по заводських комунікаціях.
Майор прийшов до контори хвилин на двадцять раніше призначеного часу, сів на лавочці в затінку дерев, чекав появи директора.
Кузня зброї. Він уже знав, що з головного конвейєра сходять броньовані «тигри», їх випробовують на заводському полігоні й одразу відправляють на східний фронт.
Прислухаючись до безперервного заводського гуркоту, Майвальд розмірковував. Пообіцяв директорі подумати й дати відповідь. Але «подумаю» сказав лише для годиться. Насправді ж пропозиція Зоннемана відразу захопила його. Адже це те, про що він і мріяти не міг. Посада інспектора дасть можливість вільно зустрічатися не тільки з своїми земляками, які загнані на цю каторгу, а також і з невільниками, що потрапили сюди з інших країн. Тут він знайде однодумців і спільників, зіллється з людською масою. А там… видно буде.
Пригадався «Чорномор», таємні «спектаклі». А хіба ж тут не можна робити «фейєрверків»?
Майвальд з’явився вчасно, передав секретарці анкету й попросив доповісти про нього шефу.
— Ну як, майоре, обміркували мою пропозицію? — запитально дивився на Майвальда директор.
— Та якщо генерал так вважає… солдат покладається на генерала, — відповів майор.
Вальтер Зоннеман задоволено кивнув головою:
— Зер гут!