— Прошу, ходімте зі мною, — звернувся інспектор до нього.
У кабінеті, запросивши незнайомця сісти, Майвальд сказав:
— Я готовий вас слухати, але хотів би знати, з ким маю честь говорити?
— Я, пане начальнику, Стефан Явір, — нерішуче почав гість.
— Штефан? Ви — поляк?
— Ні, ні, пане начальнику, я Стефан, українець.
«Он воно що, — подумав Майвальд, — виходить, свої, земляки. Тільки ж кому ти служиш, кому запродав свою душу?»
— Так, значить, з України?
— Еге, — кивнув Явір.
— Бував я у ваших місцях, пройшов, можна сказати, від краю до краю, од Західного Бугу і аж до східних кордонів республіки. Чесно кажучи, мені дуже сподобалася Україна. Та й люди також хороші: працьовиті, щирі, волелюбні…
Майвальду хотілося побачити, як реагуватиме Стефан Явір на похвалу. Земляк насторожив вуха й визнав за краще промовчати.
Майвальд повів далі:
— Так, Україна, Україна! І мальовнича і багата! Донбас, Прикарпаття, Поділля, Полісся, Причорномор’я. До речі, а з якої ви, пане Яворе, місцевості? Прошу, розкажіть також, хто ви і що привело вас на наш завод.
— Моя батьківщина, пане інспекторе, — Поділля, надзбручанський край (Майвальду аж у серці закололо: «то ж таки справді земляк з рідного Надзбруччя!»). До війни працював у МТС інженером-механіком. З перших днів війни — на фронті. Щоправда, воювати не воював, носив гвинтівку, як у нас кажуть» про людське око, чекав нагоди, щоб підняти руки. — Явір говорив короткими реченнями, перескакував з п’ятого на десяте. — Але не тому, що боявся смерті, ні, пане інспекторе, зовсім інші були причини, мав певні розрахунки.
— О, це цікаво! Може, поясните, якщо не таємниця.
— Та яка тут таємниця може бути. Це там, у совєтів, тримав язика за зубами. А тут я вільний птах. Розрахунки мої, пана інспекторе, були суто практичні. Колись мій батько був добрим селянином — у совєтів такі називалися куркулями. Відібрали у нього все майно — розкуркулили. Я вчився тоді, мене, правда, ні в чому не звинувачували, мовляв, син за батька не відповідає. Але я того не забув. Коли наблизилися ваші танки, я кинув до біса зброю і — хенде хох…
Обличчя Явора було схвильоване. Він продовжував:
— Мріяв повернутися до рідного села, звести рахунки з більшовиками і господарювати на колишній батьківській маєтності…
— Розумію, розумію, — перервав Майвальд. — Ну й як, побували на селі? — Майвальд, забувши на мить про свою роль, іронічно посміхався. Але Явір, видно, не помітив того й гордовито відповів:
— Аякже! Був навіть старостою, взявся, було, наводити справжні порядки, та, відверто кажучи, не пощастило — ледве ушився з вашим підрозділом. Інакше б — капут!
Майвальд похитував головою, удавано співчував старості-втікачеві й ледве втримався, щоб не розсміятися.
— Так, пане Яворе, правду кажучи, я вам не заздрю. Тікати від своїх, це, їй-богу, іронія долі. Краще вже кулю в лоб!
Кілька секунд обидва мовчали. Явір боявся сказати щось недоречне. Господар кабінету здавався йому надто пихатим. А Майвальдові хотілося стримати пориви гніву, щоб не залякати гостя ущипливими словами. Сказав ніби співчутливо:
— Он воно як буває. Ну, а що ж потім?
— Потім, — невесело вів далі Явір, — коли ваші частини, вирівнюючи фронт (сказати відступали не наважився), залишали Україну, я також пішов з ними. І де тільки мене не носило! Побував уже в різних містах Німеччини, виконував окремі завдання й доручення.
— Чиї ж саме завдання?
— Спільні: і вашого, і нашого керівництва.
— Якого це «нашого»? — Майвальду все ще невтямки: хто ж у Явора хазяїн, кому він служить?
Стефан Явір підняв голову.
— Сподіваюся, ви знаєте про дії ОУН?
— ОУН? А що воно таке?
— Гм, — по обличчю Явора пробігла посмішка. — ОУН, пане начальнику, то є організація українських націоналістів, яка веде боротьбу за вільну, самостійну Українську державу! Розумієте — самостійну! — підкреслив, — за зразком рейху.
— Он як! Виходить, рейх має ще й такого союзника, як ОУН? — запитливо дивився на гостя Майвальд.
— Звичайно! — вигукнув Явір. — Якщо говорити серйозно, та Болгарія і Румунія, як союзники, вже вмерли для вас. Те ж саме буде й з Угорщиною. А ОУН, пане начальнику, тільки-но розправляє крила, згуртовує свої сили й ще не раз буде до послуг рейху.
Альфред Майвальд кусав губи. Перед ним же лютий ворог! Але поки що помовкуй, притамуй свою ненависть.
— Гаразд, пане Яворе, але не будемо забігати наперед. Життя покаже, хто є хто. Скажіть тепер, союзнику, що ж привело вас на наш завод?