Стефан Явір дістав з кишені документа.
— На завод, пане інспекторе, я прибув з дуже важливої установи. Панові директору все те відомо.
Майвальд кивнув, мовляв, гаразд. Йому кортіло, звичайно, знати, що то за «дуже важлива» установа, але недоречно виявляти зайву цікавість.
— Добре, — вдав байдужого, — досить того, що про те знає герр Зоннеман. Але які ж, пане Яворе, ваші повноваження? Директор сказав, щоб я дізнався про все як слід і доповів йому.
Стефан Явір охоче став викладати.
— Завдання, вельмишановний пане начальнику, надто відповідальні, я дуже прошу вашої допомоги…
— Якої саме?
Гість аж засяяв, відчувши зацікавленість інспектора.
— З дозволу самого фюрера в Німеччині створюються українські бойові частини — легіони. Нам дають зброю, військову техніку, обмундирування. Наші тільки люди.
— Зрозуміло, — кивнув Майвальд. — А де ж ви людей знайдете?
— Хо-го! — посміхнувся Явір задоволено. — Та нашого брата в Німеччині стільки, що вистачить не на одну армію. Чимало, кажуть, є українців і на вашому заводі. Директор посилався на вас, пане інспекторе, говорив, що ви знаєте кожного полоненого і остробітника.
— То, значить, ви просите, щоб я виявляв охочих бути солдатами вашого оунівського війська?
— Так, — кивнув Явір, — щоб разом з вами я міг зустрітися з моїми земляками-українцями, поговорити з ними.
— Цікаво, — Майвальд хитрувато примружився. — А де ж, пане Явір, воюватиме ваше військо? Проти кого?
Явір знизував плечима й здивовано поглядав на пана інспектора: не розуміє таких простих речей.
— Війна, пане інспекторе, — намагався пояснити Явір, — ще далеко не закінчена. І вирішального удару буде завдано совєтам саме тут, на німецькій землі. «Українська рада» і «Російський комітет», що діють у Німеччині, створюють національні військові з’єднання, аби разом з вермахтом розгромити більшовицьку навалу.
Майвальд підняв голову.
— Що ви сказали, пане Явір? «Російський комітет»? — удавав Майвальд, ніби уперше чує, що на німецькій землі діють «Українська рада» і «Російський комітет».
Стефан із задоволенням пояснював:
— «Російський комітет» очолює бойовий російський генерал Андрій Власов, котрий добровільно перейшов на німецький бік, аби разом з вермахтом битися проти совєтів. Невже ви не чули, лане інспекторе?
Майвальд невиразно протягнув:
— Он воно що! Надзвичайно цікаво.
Явора трохи дивувала необізнаність колишнього майора вермахту. Йому ж невтямки, що пан інспектор знав про зраду генерала Власова ще тоді, коли був керівником «Чорномора». Правда, тоді він не хотів вірити, коли йому розповідав про це в липні сорок другого комендант Приморська оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц. Але факт залишався фактом: Андрій Власов зрадив і тепер збирає під свої бандитські прапори різну наволоч.
Для Майвальда це не новина. Його тривожить підступна місія Явора. Як же перешкодити оунівцю?
— Ну що ж, пане Яворе, коли все те робиться з дозволу фюрера, то так, мабуть, треба. Будемо працювати. Справді, на заводі є чимало ваших земляків-українців, також росіян, за якими, відверто кажучи, потрібне пильне око. їм би корисно було понюхати пороху.
— Яволь! — підлабузницьки вигукнув Явір.
Це розсмішило Майвальда. Чорт візьми, як же плазує войовничий оунівський запроданець! «Цікаво, — подумав він, — а як повів би себе Стефан Явір, коли б раптом дізнався, що перед ним не німець Альфред Майвальд, а українець Петро Малюк?» І він заговорив до гостя українською мовою:
— А ви знаєте, пане Яворе, — ми з вами могли б говорити вашою рідною мовою. Так, так, не дивуйтесь. Мені дуже подобається українська мова. Чи, може, ви занадто вже знімечилися. — Майвальд довго не зводив з гостя допитливого погляду.
Стефанові Явору здалося, що інспектор кепкує з нього. Помітивши збентеженість Явора, Майвальд продовжував:
— Я, розумієте, славіст. Довго практикувався на вивченні російської, української, а також польської мов. А в сорок першому й сорок другому довелося бувати у ваших краях. Прислухався до мови, читав «Енеїду» Котляревського, «Кобзаря» Шевченка, твори Лесі Українки, Івана Франка, сучасних ваших поетів і письменників — Смолича, Рильського, Панча, Сосюру. Хотілося, знаєте, володіти мовою так, щоб не відчувалося сторонньої домішки. Українська мова така дзвінка, милозвучна, співуча…
Стефан Явір слухав, розкривши рота, його рідна мова, ніби чистий струмочок, лилася з вуст незрозумілого йому німця.