Вона читала: «Вдаючись до національної і соціальної демагогії, Гітлер обдурював наш народ. Примусивши працювати величезні фабрики озброєння, йому вдалося усунути безробіття, а ми сприйняли цей захід як загальне господарське піднесення. Ми дозволили йому чинити звірства, які вже тоді були спрямовані проти нашого народу; дозволили також знищити права й закони, допустили расове мракобісся, корупцію нацистських фюрерів…»
Гізела вже добре знає, хто винен у тому, не раз чула про це і від батька, і від Альфреда. Правда, інколи їй здавалося, що Альфред згущує фарби. А звернення розвіює її сумнів, і вона проймається ще глибшою любов’ю й повагою до свого Альфа, адже він у всьому чесний і правдивий.
«Сп’янівши від перших успіхів, — читає Гізела далі, — ми не помітили страшної небезпеки, яка таїлася в надмірних агресивних планах Гітлера… Нас обдурювали, зловживали нашим довір’ям. Ми були сліпим знаряддям в руках Гітлера, і, нарешті, стали його жертвами».
Гізела зупинилася на цьому абзаці, зімкнула повіки, думаючи над кожним прочитаним словом. Вони, ті слова, переконливі. Німці говорять святу правду про німців, генерали викривають своїх колишніх фюрерів. Але чому ж вони так пізно заговорили про це?! Схаменулись тільки, коли до полону потрапили.
Відчинилися двері передпокою. Гізела миттю сховала газету під ковдру й закрила очі — спить. Та, почувши голоси Альфреда й батька, що разом прийшли з роботи, крикнула:
— Заходьте, заходьте сюди, я не сплю.
Фрау Міллер першою зайшла до кімнати. Гізела покликала також батька і Альфреда. Привітавшись, сказала:
— Сідайте всі тут, я покажу вам дуже цікавий документ. Ось кінцівка його, початок самі почитаєте, бо я вже двічі читала. То ж, слухайте:
«Війна програна! Наслідки цього політичного і воєнного керівництва Адольфа Гітлера для Німеччини: мільйони вбитих, калік і позбавлених притулку, загрозливо насуваються голод, холод і хвороби.
І, зневажаючи на це, Гітлер воліє продовжувати війну. Гіммлер і Геббельс розписують всілякі страхіття про помсту, вигаданий більшовицький терор, про поневолення всього нашого народу і його трагічне безвихідне майбутнє. Вони апелюють до національних почуттів і любові до батьківщини, примушують німецький народ боротися аж до самознищення».
— Майн гот, та хто ж то пише так? — боязко прошепотіла фрау Міллер.
— Зажди, мамо, зараз усе зрозумієш, — сказала Гізела і читає далі:
«Але наш народ не повинен загинути! Для цього треба передусім негайно покінчити з війною. Звичайно, наша вітчизна буде окупована військами противника; але безглузді жертви на фронтах і на батьківщині припиняться, а підприємства і житло, які ще не зруйновані, будуть збережені.
Переможці, звичайно, вимагатимуть покарання за все те лихо, що заподіяне їх народам, але перед судом стануть лише ті, хто винен у злочинах проти культури і гуманності.
Так, — читала далі Гізела, — нам буде нелегко. Але ми будемо працювати, відбудовувати і перед нами відкриється шлях піднесення. Замість терору, сваволі і расової ненависті — запанує право, порядок і гуманність… Настане мир. Наша ретельність і добра воля з кожним кроком по новому шляху наближатимуть нас до того дня, коли вільний і рівноправний німецький народ займе своє місце серед інших народів…
Закінчуйте війну раніше, аніж спільний наступ об’єднаних сил противника знищить німецьку армію й те останнє, що залишилося у нас на батьківщині. Немає такого дива, яке могло б нам допомогти…»
Гізела патетично прочитала кінцівку й дивиться по черзі то на Альфреда, то на батька й матір.
— Що це за газета, де ти її взяла? — запитав Альфред.
— Наша, німецька, «Вільна Німеччина», — показала заголовок. — А це звернення до нашого народу і армії. І хто, ви думаєте, підписав його? Генерал-фельдмаршал Паулюс, колишній командуючий шостою армією. А за ним президент союзу німецьких офіцерів, віце-президент Національного комітету «Вільна Німеччина». Всіх п’ятдесят наших генералів.
— Оце так новина! — вигукнув Отто Міллер і вже тихіше: — Національний комітет порятунку Німеччини звертається до нас, німців, з російського полону? Що ж це таке, Альфреде? Виходить, що наші генерали тільки там, у більшовиків, могли дійти розуму?
— Та виходить, фатер, що так, — посміхнувся Альфред. — А ви не припускаєте такого?
— Схаменулися, коли до полону потрапили, — додала Гізела.
— Я також тієї думки. Якби ті генерали раніше мали голову на плечах, то, можливо, і війни не було б або ж вона давно закінчилася, — багатозначно зауважив Отто Міллер.